І ось він тут, плентається по цій дорозі, готовий зробити те, що наказав йому Реджі Соєр. Із Бостона він міг би поїхати на південь… кудись. У нього заощаджень в банку трохи більше тисячі доларів. Мати завжди казала, що він дуже бережлива душа. Він може переказати собі гроші телеграфом і жити на них, поки не знайде роботу, почавши з багаторічної роботи забуття цього вечора — смаку рушничного дула в роті, смороду власного лайна, яким обважено зад його штанів.

— Вітаю, містере Браянте.

Корі здушено скрикнув і дико вп’явся очима в темряву, спершу нічого не бачачи. Вітер рухався між дерев, змушуючи тіні вистрибувати й танцювати по дорозі. Раптом його очі вирізнили дещо істотнішу тінь, що стояла під кам’яною огорожею, яка відділяла від дороги дальнє пасовище Карла Сміта. Тінь мала форму людини, але було в ній щось таке… щось…

— Хто ви?

— Друг, який багато всього бачить, містере Браянте.

Постать ворухнулась і вийшла з тіні. У непевному світлі Корі побачив середнього віку чоловіка з вусами і глибокими, яскравими очима.

— Вас жорстоко скривдили, містере Браянте.

— Звідки ви знаєте про мої справи?

— Я багато чого знаю. Це мій бізнес — знати. Закурите?

— Спасибі, — з вдячністю прийняв сигарету Корі.

Він вставив її собі між губи. Незнайомець черкнув, і в посвіті дерев’яного сірника Корі побачив високі, якісь слов’янські, вилиці незнайомця, блідий і костистий лоб і зачесане сумлінно назад волосся. Потім світло погасло, і Корі втягнув собі в легені терпкий дим. Сигарета була якась ніби балканська, але будь-яка сигарета зараз краща, ніж ніякої. Він став почуватися трохи спокійніше.

— Хто ви? — запитав він знову.

Незнайомець розреготався на диво звучним, ґрунтовним сміхом, який відносило геть легеньким вітерцем, як дим сигарети Корі.

— Імена, — мовив він. — Ця американська обов’язковість імен. Дозвольте мені продати вам цей автомобіль, тому що я Білл Сміт! Їжте в оцього! Дивіться от цього по телевізору! Моє прізвище Барлоу, якщо вам від цього полегшає.

І він знову вибухнув реготом, очі його мерехтіли і сяяли. Корі відчув, що усмішка виповзає й на його власні губи, ледь здатний в таке повірити. Його турботи здавались далекими, неважливими у порівнянні з добрим гумором в цих іронічних темних очах.

— Ви чужинець, хіба не так? — спитав Корі.

— Я з багатьох країв; але ця країна для мене… це місто… здаються повними чужинців. Ви розумієте? Еге ж, еге?

Він знову вибухнув тим своїм безоглядним, радісним сміхом, і Корі виявив, що й сам приєднується до нього. Сміх рвався з його горла під потужним тиском, виплескуючись разом із запізнілою істерикою.