— Так, чужинців, — продовжував той, — але прекрасних, манливих чужинців, які пашать свіжою силою, повнокровних, сповнених життя. Чи ви знаєте, містере Браянте, які чудові люди у вашій країні й у вашому місті?
Корі тільки кахикнув, дещо збентежений. Та проте він не зводив очей з обличчя цього незнайомця. Воно його причаровувало.
— Вони ніколи не знали голоду чи нестач, люди цієї країни. Минули два покоління відтоді, як вони знали бодай щось близьке до цього, та навіть тоді то було наче голос із якоїсь далекої кімнати. Вони думають, що знали журбу, але то журба дитини, яка в день народження впустила на траву своє морозиво. У них немає… як це сказати по-вашому… виснаженості. Вони з великим завзяттям проливають кров одне одного. Ви розумієте це? Ви це бачите?
— Так, — сказав Корі.
Дивлячись в очі цього незнайомця, він бачив безліч усього, і все воно було чудесним.
— Ця країна — якийсь дивовижний парадокс. В інших землях, коли людина день у день їсть донесхочу, вона стає жирною… сонною… свиноподібною. Але в цій землі… здається, що більше ви маєте, то агресивнішими стаєте. Розумієте? Як той же містер Соєр. Маючи так багато, він скупиться на кілька крихт зі свого столу для вас. Також як той малюк, який на святі дня народження відштовхує іншого, хоча сам уже не може їсти. Хіба це не так?
— Так, — сказав Корі.
Очі Барлоу були такими величезними і такими розуміючими. Вся справа тут була у…
— Вся справа тут у перспективі сприйняття, хіба не так?
— Так! — вигукнув Корі. Цей чоловік ткнув пальцем у правильне, точне, ідеальне слово.
Сигарета непоміченою випала з його пальців і лежала, тліючи, на дорозі.
— Я міг би оминути таку провінційну громаду, як ваша, — задумливо промовив незнайомець. — Я міг би поїхати до якогось із ваших великих, велелюдних міст. Ба! — осадив він себе раптом, і його очі спалахнули. — Що я знаю про міста? Мене міг би переїхати якийсь екіпаж, коли я переходжу вулицю! Я міг би задихатися від гидкого повітря! Я б міг стикатися з пещеними, недоумкуватими дилетантами, чиї наміри є… як ви це кажете?.. так, є несприятливими для мене. Як може такий бідний провінціал, як я, мати справу з нещирою витонченістю великого міста… навіть американського міста? Ні! Ні, і ще раз ні! Я
— О, так, — прошепотів Корі.
— Тому я приїхав сюди, до містечка, про яке мені вперше колись розповів надзвичайно яскравий чоловік, сам колишній місцевий мешканець, тепер, на жаль, померлий. Люди тут так само багаті й повнокровні, люди, переповнені агресією і темрявою, так необхідною для… нема англійського терміна для цього.