— Марку… Я нарешті прийшов, Марку. Будь ласка…

Звичайно. Ти мусиш запросити їх до себе. Він знав це зі своїх журналів про монстрів, тих, що, як боялася його мати, можуть йому зашкодити або якимсь чином його збочити.

Він вибрався з ліжка і ледве не впав. Тільки тоді він зрозумів, що «переляк» — надто м’яке слово для цього. Навіть «жах» не передавало того, що він відчував. Бліде обличчя за вікном намагалося усміхатися, але занадто довго воно пролежало в темряві, щоб пам’ятати, як саме це робиться. Те, що бачив Марк, було якоюсь смиканою гримасою — кривавою маскою трагедії.

Проте якщо дивитися в очі, стає вже не так погано. Якщо дивитися в очі, вже більше не так страшно, і розумієш, що тобі лише треба відчинити вікно й сказати: «Заходь, Денні», і тоді тобі зовсім перестане бути страшно, тому що ти станеш заодно з Денні, і всіма ними, і одним з них. Ти станеш…

Ні! Отак-от вони людей і захапують!

Він відвернув очі, і для цього знадобилася вся його сила волі.

— Марку, впусти мене! Я наказую! Він це наказує!

Марк знову рушив до вікна. Не було на те ради. Неможливо було противитися цьому голосу. З його наближенням обличчя злобного малого хлопчика по той бік шибки почало смикатися й гримасувати від жаги. Нігті, чорні від землі під ними, дряпали скло.

Придумай щось. Мерщій! Мерщій!

— Коваль, — хрипко прошепотів він. — Коваль кулю кував, кував і перековував. Стовпи пхає та штовхає — привидів бачить, марно всіх запевняє.

Денні Ґлік просичав йому:

— Марку! Відчини вікно!

— Стоїть піп на копі…

— Вікно, Марку, він це наказує!

— …копа під попом, піп під ковпаком.