Бен подивився на Коді. У Джиммі був вигляд людини, яку вдарили ногою в живіт.

Він швидко підтягнув провисання:

— Куди забрали її тіло?

Полін провела собі долонями по стегнах, переконуючись, що з її уніформою все гаразд.

— Ну, з годину тому я балакала по телефону з Мейбел Вертс, тож вона сказала, що Паркінс Ґіллеспі збирався відвезти її тіло просто до поховальної контори того єврея у Камберленді. Бо ніхто ж не знає, де дівся Карл Формен.

— Дякую вам, — мляво промовив Коді.

— Жахлива історія, — сказала вона.

Очі її переблукали до будинку по той бік дороги. Автомобіль Тоні Ґліка стирчав на заїзді, немов той великий, запилюжений собака, якого примкнули на ланцюг, а потім там полишили й забули.

— Якби я була забобонною, я б боялася.

— Боялася чого, Полін? — спитав Коді.

— Ох… хтозна, — непевно посміхнулася вона. Пальці її торкнулися тоненького ланцюжка на шиї.

Там висів медальйон Святого Христофора.

  6

Вони знову сиділи в машині. Без слів; дивилися, як Полін від’їжджає своєю на роботу.

— Що тепер? — нарешті запитав Бен.

— Отакий амбець, — сказав Джиммі. — Той єврей, це Морі Ґрін. Гадаю, нам слід поїхати до Камберленда. Дев’ять років тому син Морі ледве не потонув ув озері Себаґо[217]. Я тоді якраз був там зі своєю подружкою і зробив хлопцю штучне дихання. Запустив знову йому мотор. Можливо, зараз саме той випадок, коли я маю зіграти на чиїйсь доброзичливості.

— Як тут може допомогти доброзичливість? Судмедексперт уже забрав її тіло для розтину, чи автопсії, чи як там вони це називають…

— Сумніваюся. Сьогодні неділя, згадайте. Медексперт зараз десь у лісах з геологічним молотком — він аматор цієї справи. А Норберт — ви пам’ятаєте Норберта?

Бен кивнув.