Вона неухильно дерлася вгору, йдучи якомога тихше. З наближенням до верхівки пагорба крізь рідіючу запону гілок вона почала вихоплювати проблиски будинку — той його сліпий, невидимий для містечка внизу бік. І її почав пробирати страх. Вона не змогла б тицьнути пальцем у жодну конкретну причину, і в цьому сенсі він був схожим на той страх, який вона відчувала (але вже майже його забула) в будинку Метта Бьорка. Вона була цілком упевнена, що почути її ніхто не може, до того ж зараз білий день — але страх був тут, дедалі важче гнітив своєю вагою. Він немовби вливався до її свідомості з тієї ділянки мозку, яка зазвичай мовчить, мабуть така ж анахронічна, як апендикс. Пропала втіха, яку дарував їй цей день. Пропало відчуття, що вона грається. Рішучість пропала. Їй знову згадалися ті самі епічні фільми жахів у драйв-іні, де героїня лізе по вузькій драбині на горище подивитися, що це так налякало бідну стареньку місіс Кобем, або спускається до якогось темного, заплетеного павутинням льоху, де мокріють стіни з дикого каменю — символічна утроба — і вона, Сюзен, у затишку біля свого кавалера, який обіймає її одною рукою, думає:
Вона відмела геть ці думки й усвідомила, що її кинуло в піт. Усього лиш від погляду на звичайний будинок із зачиненими віконницями. Припини думати дурню, наказала вона собі. Ти мусиш піднятися туди і розвідати це обійстя, ото й усе. З переднього двору там тобі буде видно твій власний дім. Ну що, во ім’я Господа, може статися з тобою на видноті твого власного дому?
Та проте Сюзен пригнулася, міцніше стиснувши в руці кілок, а коли дерева надто порідшали, щоб становити для неї прикриття, вона опустилась на руки й коліна і поповзла. Хвилини за три-чотири вона дісталася тієї межі, за якою залишатися непоміченою вже було б неможливо. З-поза свого сховку перед останнім підростом сосняку і пагінням ялівцю вона бачила західну стіну будинку і повзучу плутанку жимолості, тепер уже виснаженої осінню. Пожовкла після літа трава і зараз була заввишки до колін. Ніхто підстригати її тут навіть не намагався.