Ніжка койки випала з млявих пальців Марка, і він позадкував, тремтячи. Охоплений панікою, він розвернувся і кинувся вниз по сходах, перестрибуючи через два-три східці за раз на своїх онімілих ногах, з долонею поковзом по розтрісканому поруччю.

Передпокій повнився смерком, був моторошно темним.

Він увійшов до кухні, кидаючи навіжені, лякливі погляди на відчинені двері підвалу. Сонце сідало палаючим зливком червоних, і жовтих, і фіолетових кольорів. У похоронному салоні за шістнадцять миль звідси Бен Міерз дивився на годинник, на якому стрілка вагалася між 7:01 та 7:02.

Марк нічого про це не знав, але він знав, що надходить час вампіра. Залишатись тут довше означає нове протистояння щойно по протистоянню; спускатися в підвал, щоб спробувати врятувати Сюзен, означає приєднання до лав Нечисті.

Та все ж він підійшов до дверей підвалу і фактично спустився вниз на перші три сходинки, перш ніж страх обплів його майже фізичними путами, не дозволяючи ані кроку далі. Він плакав і його тіло дико тремтіло, немов у пропасниці.

— Сюзен! — крикнув він. — Тікаймо!

— М-Марку? — прозвучав її голос, слабенький, осоловілий. — Я нічого не бачу. Тут темно і…

Раптом щось розкотисто гримнуло, неначе гулкий постріл, а за ним глибоке, бездушне посміювання.

Сюзен завищала… плачем, що зійшов на стогін, а потім на тишу.

Та все-таки він затримався, на пір’яних ногах, що дрижали, рвучись понести його геть.

І знизу почувся дружній голос, дивовижно схожий на голос його батька:

— Спускайся сюди, хлопчику мій. Я від тебе в захваті.

Владність у самому лиш цьому голосі була такою великою, що Марк відчув, як страх убуває з нього, а пір’я в ногах перетворюється на свинець. Він дійсно почав було намацувати наступну сходинку, перш ніж знову себе опанував, і це опановування порвало на клоччя всю ту самодисципліну, яка в ньому ще залишалася.

— Спускайся сюди, — промовив цей голос, уже ближче. Попід дружньою батьківською інтонацією в ньому звучала шліфована сталь наказу.

Марк крикнув у підвал:

— Я знаю, хто ти! Ти Барлоу!

І кинувся навтьоки.

Коли він досяг передпокою, страх знову наліг на нього з усією силою, і якби двері не стояли незамкнені, він, либонь, проломився б крізь них, залишивши по собі діру у формі власного силуету, як у мультфільмах.

Він побіг по заїзду (точно, як колись той давній хлопчик Бенджамін Міерз), а потім прямо вниз, по середині Брукс-роуд, до міста і сумнівної безпеки.

А хіба король вампірів не міг погнатися за ним навіть зараз?