— Так, авжеж, — промовив Паркінс задумливо.

— Гадаєш, нам варто під’їхати туди й поглянути? — спитав Ноллі з помітною відсутністю звичайного для нього ентузіазму. Він служив представником закону вже п’ять років, але досі був у захваті від своєї посади.

— Ні, — сказав Паркінс. — Я так міркую, ми просто дамо їй спокій.

Він дістав із жилетки годинник і клацнув узорчастою срібною кришкою, наче той залізничник, котрий звіряється з експресом. Рівно 3:41. Він звірив свій годинник з дзиґарем на ратуші, а потім знову запхнув його на місце.

— Як там воно вийшло з Флойдом Тіббітсом і малям Мак-Дуґаллів?

— Хтозна.

— О, — сказав Ноллі, на мить збентежений.

Паркінс завжди був небалакучим, але це для нього був новий рівень. Ноллі знову подивився крізь бінокль: без перемін.

— Схоже, у місті сьогодні тихо, — знову подав він голос.

— Так, — сказав Паркінс.

Він перебіг своїми вицвілими блакитними очима вздовж Джойнтер-авеню і по парку. І авеню, й парк були безлюдними. Вони були безлюдними майже весь день. Дуже помітно бракувало матерів, що вигулюють немовлят, і байдичів довкола Воєнного меморіалу.

— Дивні речі відбуваються, — ризикнув додати Ноллі.

— Так, — відгукнувся Паркінс, роздивляючись.

Як на останньому подиху, Ноллі закинув той шматочок розмовної наживки, якої Паркінс ніколи не лінувався підхопити: погоди.

— Хмариться, — сказав він. — Надвечір буде дощ.

Паркінс оглянув небо. Прямо над головою висіли пінисті баранці, а на південному заході вибудовувалася барикада хмар.

— Так, — сказав він і жбурнув геть недопалок сигарети.

— Парку, ти нормально почуваєшся, з тобою все гаразд?

Паркінс поміркував над цим.

— Нє, — сказав він.