— Помилуй мене, Господи, — прошепотів Бен.
Він підняв молоток і вдарив. Молоток гахнув точно по верхівці кілка, і той драглистий трепет, що пробіг вгору по осиці, довіку являтиметься йому у снах. Очі її розчахнулись — великі й блакитні — немов від сили самого удару. Кров ринула вгору звідти, куди ввігнався кілок, яскравим, вражаючим потоком, ляпаючи Бену на руки, на сорочку, на щоки. Підвал умить заповнився її гарячим, мідним духом.
Дівчину затрусило на стільниці в корчах. Руки її підлетіли вгору й скажено билися в повітрі, неначе пташки. Ступні вибивали безладні, торохтливі дрібушки по деревині помосту. Рот її широко роззявився, явивши разючі, схожі на вовчі ікла, і вона, неначе пекельна сурма, зайшлася верескливими криками. З країв її рота ручаями лилася кров.
Молоток піднімався і падав: знову… знову… знову…
Мозок Бена повнився криками великих чорних ворон. Він вирував жахливими, незапам’ятовними образами. Руки у нього були багряними, кіл був багряним, багряним був молоток, що безжально злітав і падав. Ліхтарик у тремтячих руках Джиммі перетворився на стробоскоп, висвітлюючи оскаженіле, вискалене обличчя Сюзен стрибками і спалахами. Її зуби чикрижили плоть її власних губів, рвучи їх на шмаття. Кров бризками ляпала на свіже полотно покривала, яке Джиммі так акуратно був відвернув, залишаючи там схожі на китайські ієрогліфи узори.
А потім, раптом, спина її вигнулася як лук, а рот розтягнувся так, що, здавалося, зараз розірвуться щелепи. Із пробитої кілком рани вихлюпнувся потужний гейзер темнішої крові — майже чорної в цьому непевному, нервовому світлі: кров серця. Крик, що здійнявся зі звукової камери того роззявленого рота, надходив з усіх найглибших печер расової пам’яті і поза тим, сягаючи вологих потемків людської душі. Раптом з її рота і носа хвилею скипіла кров… і щось іще. У цьому слабенькому світлі воно було лише здогадом, тінню чогось обманутого і зруйнованого, що скинулося й зірвалося. Воно злилося з темрявою і щезло.
Сюзен відпружилася, розслабився рот, закриваючись. Її скалічені губи розтулилися в останньому шепітному імпульсі віддиху. На мить стрепенулись її повіки, і Бен побачив чи уявив, ніби побачив, ту дівчину, яку помітив у парку, коли вона читала його книжку.
Справу було зроблено.
Він позадкував, впустивши молоток, виставивши руки перед собою, нажаханий диригент, чия симфонія розбушувалася поза всі межі.
Каллаген поклав йому на плече долоню: