— Ого, то в чому ж, у біса, річ?

— По-моєму, — сказав Ґіллеспі, — мені до всирачки страшно.

— Що? — скинувся Ноллі. — Чого?

— Хтозна, — сказав Паркінс і забрав назад свій бінокль. Він почав знову роздивлятися Дім Марстена, тоді як Ноллі, онімілий, застиг поруч з ним.

  15

Поза столом, на якому було залишено лист, підвал робив L-подібний поворот, і тепер вони опинилися в тому місці, що колись використовувалося як винний льох. Мабуть, Х’юберт Марстен таки дійсно був бутлеґером, подумав Бен. Там стояли покриті пилом і павутинням малі й середні барила. По одній стіні тяглися хрещаті винні полиці і з деяких ромбовидних гнізд там досі стирчали старі магнуми[271]. Деякі з них давно вибухнули, і там, де колись чекало на чиєсь вибагливе піднебіння іскристе бургундське, тепер збудував собі дім павук. Інші, безсумнівно, перетворились на оцет; такий різкий запах витав у повітрі, мішаючись із повільним трухлявінням.

— Ні, — промовив Бен рівним голосом, як людина, що повідомляє видимий факт. — Я не зможу.

— Ви мусите, — сказав Каллаген. — Я не кажу, що це буде вам легко чи на краще. Тільки те, що ви мусите.

— Я не можу! — крикнув Бен. І цього разу слова луною відгукнулися в підвалі.

У центрі на підвищеному помості, вихоплена ліхтариком Джиммі Коді, нерухомо лежала Сюзен Нортон. Від плечей до стіп вона була вкрита запоною з простого білого льону, і коли вони підійшли до неї, ніхто не був здатен щось мовити. Зачудування поглинуло слова.

У житті вона була втішно гарненькою дівчиною, яка десь проминула свій поворот до вродливості (мабуть, лише на пару дюймів) не через якісь недоліки в рисах обличчя, а — просто ймовірно — лише тому, що її життя було таким спокійним і прозаїчним. Але тепер вона досягла вроди. Похмурої краси.

Смерть не поклала на неї свого відбитку. Її обличчя рожевіло рум’янцем, а губи її, неторкнуті помадою, були глибокого і палкого червоного кольору. Лоб був блідим, але бездоганним, шкіра вершковою. Очі були заплющені, спокійно лежали темні, оксамитово-сажні вії. Одна рука була зігнута в неї при боці, а друга легко перекинута через стан. Утім, загальне враження було не янгольської привабності, а холодної, відстороненої вроди. Щось у її обличчі — не заявлене, а лиш натяком — змусило Джиммі подумати про тих юних сайгонських дівчат, деяким не було ще й тринадцяти, які в провулках поза барами ставали навколішки перед солдатами, і то не перший і не сотий раз. Проте в тих дівчат зіпсутість була не злом, а тільки пізнанням цього світу, яке надійшло надто рано. Переміни в обличчі Сюзен були зовсім іншими — але якими саме, він не зміг би сказати.