Генрі Петрі був освіченою людиною. Бакалавра він отримав у Північно-Східному, а в Массачусетському технологічному здобув собі магістра, отримавши докторський ступінь з економіки. Він полишив ідеально добре місце викладача у джуніор-коледжі[276], щоб обійняти адміністративну посаду у страховій компанії «Пруденшел», зробивши це як з цікавості, так і з надією на грошовий зиск. Хотів подивитися, чи дієві деякі з його економічних ідей на практиці так само, як у теорії. Виявилося, що дієві. Він сподівався, що наступного літа спроможеться скласти тести на сертифікованого бухгалтера, а за два роки по тому — іспит на ліцензованого юриста. Його поточна мета полягала в тому, щоб увійти в 1980 роки на якійсь високій економічній посаді у федеральному уряді. Його син успадкував свою несьогосвітню жилку не від Генрі Петрі; логічність Маркового батька була суцільною, безшовною, його світ був механістичним майже до межі тотальної прецизії. Він був зареєстрованим демократом, який під час виборів 1972 року голосував за Ніксона не тому, що вірив у його чесність — він багато разів повторював своїй дружині, що вважає Річарда Ніксона невигадливим дрібним шахраєм з усіма хитрощами крамничного крадія у «Вулворті» — а тому що його конкурент був безклепким літуном, який допровадив би їхню країну до економічної руїни[277]. На контркультуру кінця шістдесятих він дивився зі спокійною толерантністю, породженою впевненістю, що та безклопітно зазнає краху сама, оскільки не має під собою грошового підґрунтя, на якому могла б триматися. Його любов до дружини і сина не була благоліпною — ніхто й ніколи не напише вірша, присвяченого коханню чоловіка, який перед дружиною скручує парами свої шкарпетки — але міцною і непохитною. Він був прямолінійно добропорядним, упевненим у собі і природних законах фізики, математики, економіки та (дещо меншою мірою) соціології.

Він слухав історію, яку йому розповідали його син та тутешній сільський абат, сьорбаючи з чашки каву і заохочуючи їх чіткими запитаннями в тих місцях, де нитка оповіді ставала плутаною або неясною. Здавалося, його спокій більшає зворотньо пропорційно до гротескності цієї історії і зростаючої збудженості його дружини Джун. Коли вони закінчили, було вже майже за п’ять хвилин сьома. Генрі Петрі виніс свій вердикт чотирма спокійними, виваженими складами:

— Неможливо.

Марк зітхнув і, подивившись на Каллагена, промовив:

— Я вам казав.

Він йому дійсно казав, коли вони їхали старенькою машиною Каллагена від парафіяльного будинку сюди.

— Генрі, ти ж не думаєш, що нам…