Скити розповіли Рудому, як перескочив через коня грек.

– Ану, перескоч ще! – сказав Рудий.

Калікрат перескочив. Рудий помовчав, пошкрябав свою руду бороду й сказав:

– Він плигає, як тарбаган15.

Відтоді скити почали звати Калікрата Тарбаганом.

Через дві годині валка звернула в балочку й отаборилася коло струмка, що дзюрчав по дрібному камінні й піску балочки.

Сонце зайшло. Довгі тіні лягли в балці. Коло багаття пораються темні силуети скитів. Над балкою дере деркач і хрипкувато бреше на подорожніх лисиця.

СТРІЛА

СТРІЛА

На третій день дороги, коли заходило вже сонце, Таргітай, що, як і раніш, їхав попереду валки, спинив коня й почав щось розглядати в траві. Під’їхав Торбасай, теж подивився на землю й глянув на Тар-гітая. Таргітай зліз із коня, став навколішки й розгорнув руками траву. В траві лежала стріла. Він узяв стрілу, подивився на неї й подав її Торбасаєві. Під’їхав Рудий. Він теж узяв стрілу в руки й довго придивлявсь до неї. Під’їхала валка, і стріла пішла по руках скитів.

Кожний розглядав стрілу й мовчки передавав її іншому. Потім усі забалакали враз. Сумніву не було ні в кого: стріла була сарматська, з кістяним вістрям.

Усі нахилилися до землі й почали розглядати сліди. Очевидячки, кінна ватага в десять їздців переїхала дорогу, що її проклала валка, ідучи до моря, і пішла праворуч од тієї дороги, куди тепер вона ішла. Скитів було трохи більш, як сарматів, але скити були тепер із навантаженими возами. В бійці легко загубити вино, а Рудий добре знав, що було б, коли б він приїхав без вина до царя. Добре знав це Рудий, і через це вирішено: не чіпати сарматів, а вистежити, куди пішла ватага, щоб не попасти у ворожу засідку. Дуже наївно було б думати, що сармати не помітили сліду валки, тим паче, що вони, видко було, товклись на слідах валки й загубили стрілу саме там, де перехрещувались дороги валки й сарматів. Сармати пройшли сьогодні вранці: сліди були свіжі.

Валка отаборилась коло невеличкої могили, а Таргітай, якому доручено вистежити сарматів, тихенько поїхав ледве помітною стежкою, де проїхала ватага.

Калікратові здавалось, що всі тільки про те й думають, що він боїться сарматів, і хоч серце йому тьохкало в грудях, він став просити Олександра, щоб той відпустив його з Таргітаєм.

– Що він базікає? – спитав Рудий Олександра.

– Він проситься, щоб я пустив його з Таргітаєм.

Рудий глянув на Калікрата. Від його погляду в Калікрата забігав по спині холодок, і юнак став почувати, що йому якось незручно сидіти на коні.

– Ти добре плигаєш, – сказав спокійно Рудий, – гляди, коли б не поплигала твоя голова в сарматській торбі.