– Тьху! – плюнув Діодор, що ввесь час їхав мовчки й не брав участи в розмові. Він ударив п’ятами по крутих боках лошиці й поїхав до молоді, що вже далеченько їхала попереду.

– Собака на халабуді скаче, – засміявсь йому вслід Рудий.

– Як людська шкура? – спитав Олександер і навіть спинив коня. – Ти що ж… – запнувся він. – Облупив людину?..

– Облупив. Це шкура доброго вояки, – мрійливо сказав скит і ласкаво помацав сагайдака рукою. – Слухай, елліне… – він теж спинив коня й поклав руку грекові на коліно.

Кінь скитів обнюхав Олександрового коня, заіржав і став дибки.

– Стій! – міцною рукою осадив коня скит. – Слухай, елліне… Я був ще зовсім молодий парубок, коли ми якось із товаришами вистежили в степу ватагу сарматських мисливців. Три дні й три ночі йшли ми за ними, поки наздогнали їх коло Танаїсу. Нас було небагато, менш, як сарматів, але ми вночі підкралися до їхнього табору й перерізали всіх. Усіх, крім одного. Він вихопився з бійки й утік. Ми знали, що кочовище його роду було недалеко від того місця, де зчинилася бійка. Це був їхній князь, і рід його завжди ворогував із нами. Коли б йому пощастило перебратись через річку, він кинув би за нами наздогін усе таборище на свіжих конях, і наші кістки досі біліли б серед степу. У мене був кращий за всіх кінь, і я, ледве розвиднилось, подавсь услід за сарматом. Я наздогнав його коло броду. І він проте не втік од моєї стріли. Я одрубав йому голову й облупив шкуру з правої руки.

– Гей, чого стали! – гукнув погонич, що під’їхав і вперся волами в коней грека й скита, наче йому не було місця, куди звернути.

Вони ляснули по конях і поїхали.

– А це його волосся, – показав скит на вузду, де теліпалися брудні жовті патли.

Залишивши Олександра й Рудого, Діодор підтюпцем під’їхав до молоді. Торбасай, похитуючись на коні, тонким голосом виводив якоїсь пісні, а той скит, що стояв колись на варті коло факторії (його звали Таргітай), підтягував йому в унісон хрипливим баском. Діодор довго прислухавсь, силкуючись затямити мелодію, але в пісні або зовсім не було мелодії, або вухо грека не могло зрозуміти її. Йому здавалось, що в пісні було усе, тільки не мелодія: було іржання табуна, диких коней, коли його зимової хуртовини замітає снігом, скигління й плач осіннього вітру в степу, і клекіт орлячий, і виття степових сіроманців. Здавалось йому, наче два степові вовки зійшлися докупи морозної місячної ночі й виють і скаржаться на свою гірку голодну долю. Калікрат не розумів скитської мови, і од незрозумілих слів і дикого голосу скитів у нього забігав мороз поза шкурою.