Рано було ще. З-під обрію тільки-но висунулась червона блискуча скибка сонця. Червоні проміні спали на степ. Сонце швидко викотилось, і назустріч йому з кожної билини, з кожної квітки заблищали барвистими вогниками краплини роси. Гострий косяк журавлиної зграї темною стрілкою вирізавсь на сонячному колі й зник. Подихнув холоднуватий вітрець. Захвилювалася, заворушилася сива тирса й побігла за вітром. З річки долітає різке ячання лебедів. Земля гуде, і повз могили, залишаючи після себе широку смугу зім’ятої трави, біжить табун диких коней. Попереду біжить горбоносий огир; ноги й черево йому вогкі від роси. З табуна вихоплюється голосне іржання кобилиці. Високою треллю відгукується мале лоша, що відбилось од табуна.

Повітря повно пахощів трав і квіток степових, повно того аромату цілинного степу, якого не можна передати, який вливається, широкою хвилею входить у груди, сповняє їх незнаною радістю, невгасимою жагою життя, і хочеться полетіти, піднестись над степом укупі з журавлями, хочеться набрати повні груди повітря й крикнути гостро й дужо, як ячать лебеді.

І почуваєш тоді, що ти дитина цього степу, що в душі твоїй прокинулись давно забуті почуття, а степ розкинувсь, розгорнувсь своєю необмеженою просторінню, щоб прийняти тебе в свої міцні, широкі обійми.

Таким могутнім спокоєм віє від цілинного степу. Тихо тече річка зеленим степом. Густо вкрили її очерети й лози. На правому березі очерет розійшовся, і видко білий піщаний берег. На піску скаче чубатий одуд. З очеретів дружнім голосним хором вітають сонце веселі жаби. Очерет тріскотить, ламається, тремтить китицями: то гурт сайгаків входить у річку й п’є воду. Жаби одна за одною плюхають у воду, і вода розходиться концентричними кругами, де впали жаби. За хвилину вони випливають на поверхню води далі від берега, висовують свої банькаті пички, дивляться й дивують: хто це такий сміливий, що зіпсував так добре налагоджений хор? Ще хвилина – і жаб’ячий хор з новим запалом і завзяттям лунає над спокійними водами річки.

Тиха заводь відбиває в дзеркалевій воді своїй зелений стрункий очерет. Очерет густою стіною обступив заводь. Зграя лебедів плаває по заводі. Лагідним спокоєм віє від цієї степової річки. Але не надовго: вилетіла стріла з очерету й уп’ялась у переднього лебедя. Зривається лебідь з води, хоче полетіти за своїми братами, що перелякані знялися над річкою, б’є по воді крилами так, що вода кипить і бушує коло нього, нарешті, безсилий, скривавлений, знову падає на воду. Він тріпотить, знов підіймається й б’є по воді крилами, він хоче уплисти від невідомого ворога, але сили нема вже в лебедя, і повний безнадійної нудьги, повний журби й скарги на перерване життя летить степом передсмертний крик гордого птаха.