– Що дають?

– Лаврового вінка. Це – листя з дерева.

Щире здивування виявилось на обличчі скита.

– Що ж він робить із цим… як ти кажеш… Лавровим вінком…

– Він уквітчує ним голову.

Дивуванню скита не було кінця-краю.

– І це завжди так робиться?

– Завжди.

«Баби!» – з презирством подумав скит. – А в нас тому, хто вб’є ворога, дають вина, а той, що не вбив, сидить та слину ковтає.

– Нам вино не в дивовижу. Ми п’ємо вино щодня.

– І крамарі п’ють? – лукаво підпустив крамареві скит.

Цього разу грек не помітив іронії.

– І крамарі… Вино щодня ми даємо навіть невільникам.

– О! – здивовано сказав скит.

Розмова урвалася. З-під коней вихопивсь табунець куропатви, пролетів понад могилою й упав в тирсу. На могилу вискочив сайгак, подививсь на подорожніх, крутнув горбоносою головою й збіг з могили. Довго ще було видно жовту сайгакову спину, коли він, наче човен, пірнав у траві.

Грек скоса дививсь на бородате обличчя скита, на якесь волосся, що довгими пасмами звішувалось з вузди, волочилося по траві й билося коневі об коліна. Потім він перевів погляд на сагайдак скита, що теліпавсь йому на поясі. Цей сагайдак надовго спинив увагу грека. Сагайдак було обтягнуто якоюсь білою блискучою шкурою, і грек ніяк не міг добрати, що то була за шкура, бо такої йому ще ніколи не доводилось бачити.

– Що це? – спитав він скита.

– Де? А… – зрозумів він. – Це сагайдак.

– Бачу… Я не про те: що то за шкура на ньому?

– Шкура. Це – людська шкура.