Тепле повітря повне пахощів трав, чебрецю, деревію. Смуга тирси білими хвилями біжить перед подорожніми. По балочках купчаться кущі дикого мигдалю. Наче молода у весільному вбранні, стоїть кущ білоквітного таволожнику. Вітер підіймає намітку з таволожнику й білосніжними пелюстками розсипає її по траві.

Сонце пече дужче. Вози риплять, амфори на возах похитуються й легенько стукаються череватими боками. Бородатий, з облупленим червоним носом скит сидить на передньому возі. Широкою спиною він сперся на амфору, а ноги звісив на війя. Він дрімає, клює носом і гугнявим голосом гукає на воли. Воли йдуть нешвидкою ходою, а з морди в них, як блискуче павутиння, висить і теліпається слина. Коло воза, висолопивши язика, біжить сірий собака.

Попереду валки їдуть на конях Калікрат, Торбасай і молодий скит, що стояв на кручі на варті коло факторії. Трохи ззаду – Олек-сандер, Рудий і Діодор. За возами їде решта скитів. Видко було, що скити і на конях, і в степу свої люди, але цього не можна було б сказати про греків. Особливо погано сидів на своїй лошиці Діодор. Лошиця була мати того стригунця, що задушив Рудий. Вона сумувала, обертала голову назад і голосним іржанням кликала сина.

Рудий довго мовчки дививсь на Діодора, наче пригадуючи щось, потім вишкірив білі зуби, засміявся й сказав:

– Ти сидиш на коні, як собака на халабуді.

Діодор відповів на це цілою гамою добірної самоської лайки, але сіль її пропала для скита, бо він не розумів грецької мови. Зачіпати ж по-скитському Рудого серед степу Діодор вважав для себе за небезпечну річ. Олександер і рудий ватаг їхали попліч і балакали, а ззаду їх тюпав на своїй лошиці Діодор.

– У нас тепер є досить невільників, – казав Рудий, – цієї осени ми добре пошарпали міста за Бористеном13. Перепало проте й сколо-там, бо там і баби такі, що дряпаються; але нічого не зробиш: треба ж юнацтву колись покуштувати ворожої крови.

Олександер замолоду служив у гоплітах14, йому часто доводилось брати участь у бійках і бачити кров, але пити кров людську – це було щось таке бридке, огидне, чого ніяк не міг зрозуміти грек. «Варвар!» – з презирством подумав він.

– Що ж, солодка кров людська? – з іронією спитав грек скита.

– Ні, солона… – не помічаючи іронії, спокійно відповів той. – А ти хіба не куштував крови? Хіба у вас молодь не п’є ворожої крови?

– Ні, у нас цього не водиться.

– Що ж у вас робить молодь? Хіба у вас не знають, що з кров’ю ворога можна добути його силу й одвагу?

– Ні, ми не знаємо цього. А молодь наша набуває сили тим, що гуляє у військові гри, кидає диска, бореться, бігає наввипередки. А тому, хто поборе всіх або випередить, дають лаврового вінка.