Тимчасом вони співали досить мирної й улюбленої скитським юнацтвом пісні.

тонко, придушеним голосом виводив Торбасай.

підхопив Таргітай хрипливим баском.

Діодор переклав пісню Калікратові. Дикий спів і незграбний склад скитської пісні справили велике вражіння на Калікрата. Йому стало моторошно серед цього безмежного степу, серед цих степових дикунів. Привиділося йому, що й він, як той юнак, лежить у степу, а чорні круки крячуть над його головою. Ось один із них, старий і товстючий, націливсь і дзьобнув його просто в око. Калікрат здригнувсь і заплющив очі. Страшно! А мати дивитиметься на море, сподіваючись сина, і не знатиме, де лежать кістки любого Калікрата. А молода білява дівчина, дочка Клістенова, Аспазія, забуде його й гулятиме з іншим парубком.

– Діодоре, – звернувся він до кухаря, – а що як нас зустрінуть у степу сармати, вони вб’ють нас.

– Це вже так… Годуватимеш гайвороння, синку, а коли не вб’ють, то завдадуть у неволю. Та ти не турбуйся, – заспокоював він хлопця, побачивши, що той із жахом оглядається навкруги, – скити не такий народ, щоб дали себе на поталу. Великого війська сарматського тепер не може бути в степу, бо скити тепер у миру з сарматами; ну, а невеликої ватаги сарматських мисливців лякатися нічого. Я так думаю, що наші молодці навіть раді були б зчепитися з мисливцями, коли б не вино, що ми веземо, бо скити тільки про те й думають, щоб битись, а потім пиячити.

Калікратові після цих слів стало соромно за свій страх. Сором! Він, молодий здоровий атлет, лякається сарматів, а Діодор, старий, не боїться. Що б подумали ці дикуни-скити, коли б довідалися, що він, еллін, боїться сарматів.

Калікрат дуже жалкував за тим, що не знав скитської мови й не міг балакати з Таргітаєм.

Таргітай дуже вподобавсь йому ще тоді, як він побачив його вперше на кручі коло факторії.

– Спитай Таргітая, – попросив він Діодора, – як вони знаходять дорогу в степу.

Таргітай усміхнувся, коли Діодор переклав йому слова Калікра-тові.

– А як ви знаходите дорогу серед моря? – спитав скит.

– Ми знаходимо дорогу по сонцю вдень, а вночі – по зорях.

– А ми знаходимо дорогу і по сонцю, і по зорях, і по землі, і по травах. В степу легше знайти дорогу, як серед моря: в морі – вода; проїхав човен – немає сліду, а тут – ба! – показав він перед себе.

Калікрат подивився, куди показував скит, але всюди зеленіла трава, пишалися квітки та хвилювалася тирса.

– Я нічого не бачу, крім трави, – сказав Калікрат.

– Більш нічого й не треба, – впевнено відповів Таргітай.

Другий скит, Торбасай, засміявся.

– Багато їси солоного, того й не бачиш, – сказав він, підморгуючи Таргітаєві.