Якось, повертаючись уночі з полювання, він побачив якусь постать, що, спершись на воза, стояла коло дороги. Було темно, і не можна було добре роздивитися, хто це, але він почував, що це Гори-слава. Він спинив коня й тихо спитав:

– Хто це?

Постать не ворухнулась. Таргітай зліз із коня й знову тихо спитав:

– Це ти, Гориславо?

Він підійшов до дівчини й узяв її за руку. Вона не відняла руки й сказала:

– Чого тобі треба від мене, сколоте? Чого ти стежиш за мною, як вовк за сайгаком? Хіба з тебе мало сколотських дівчат? Чи ти хочеш зробити зі мною те, що робили ти та твої товариші з дівчатами та жінками по містах наших? Цього не буде, сколоте! Краще смерть!

Вона спокійно вийняла свою руку з руки Таргітая й пішла до намету. Він хотів зупинити її, сказати їй, що його не було в поході, що він підчас походу був хворий, що за неї він уб’є кожного, хто навіть гидко подумає про неї, тощо… що він радий життя віддати за неї… Але нічого не сказав скит, не йшли чогось слова на язик. Він пригадав розмови, що точилися серед скитського юнацтва після походу на землі Гориславиного народу. Він тоді дійсно був хворий і випадково не брав участи в поході. Коли скити повернулися з походу, почалося, як це завжди буває у скитів, пияцтво. П’яні товариші Таргітая чванились і похвалялись між іншим тим, які наруги й насильства чинили вони над жінками та дівчатами ворогів, а він, хворий ще, з жагучими очима слухав їх і жалкував, що його не було з ними. Так завжди було в походах, це було право переможця, але тепер у душі скита заворушилось щось досі невідоме йому, привиділося йому, що й над Гориславою міг зробити насильство, хоч би той самий Торба-сай, побратим Таргітаїв, і дика, незрозуміла злість закипіла в дику-новій душі до своїх товаришів.

Але це було не довго: він ще досі почував на руці своїй теплий слід руки Горислави. Це почуття було таке гостре й таке солодке, що він навіть підніс руку свою до очей і подививсь на долоню при світлі зір, наче на ній можна було що бачити.

Він знов поїхав у степ, пустив коня пастись, а сам ліг горілиць на могилі й дививсь на небо. Небо було ясне й зоряне. Нічні таємничі звуки тремтіли в повітрі. Пугач пролетів над могилою; холодком повіяло на Таргітая від волохатого пташиного крила. Здалека було чути тупотіння диких коней: то бог-степовик гонив свої табуни. Тар-гітай знав, що це був злий бог.

Коли він сердивсь на сколотів, він насилав своїх дужих злих оги-рів на сколотські табуни, і вони відбивали й одводили в степ кобилиць. На річці тріскотіли й шепотіли очерети. Іноді в тишу ночі вривалося то крик дикої качки, то ячання лебедів. Таргітай знав, що це бог-водяник бреде очеретами й лічить своїх птахів.