– А що, як убитий сармат – син цього ворожбита?

Калікрат пригадав, що Діодор казав йому, наче ворожбит із сарматів.

– Діодоре! – тихо покликав він кухаря. – Ти спиш?

Діодор заворушився.

– Чого тобі?

– Я знаю, хто стріляв в Таргітая.

Відповіді не було: мабуть, Діодор спав.

НЕВІЛЬНИЦЯ

НЕВІЛЬНИЦЯ

Другого дня Таргітай, повернувшись із степу, де він одвідував батьківські табуни, побачив коло свого намета нову, незнайому йому дівчину. З того, як поводилась з нею Таргітаєва мати, видко було, що вона невільниця. І вдягнута вона була не так, як вбираються скитські дівчата. Дівчина була вродлива, струнка й дужа.

У чорній товстій косі в неї червоніла вузенька стрічка. Вона була в старенькій спідниці й у простій сорочці, але Таргітаєві здалось, що це була князівна, а мати, що була дійсно скитська княгиня, скидалась коло неї на невільницю. Личко в дівчини було засмучене й невеселе. Цілий день у степу й, повертаючись додому, Таргітай тільки й думав про те, як знайти того, хто стріляв у нього, та ще його власною стрілою; але тепер він і не помітив, як думка ця вилетіла з голови, а замість неї опанувала душу думка про дівчину-невільницю.

Він ліг під воза і з-за колеса дививсь, як вона поралась коло казана із стравою, як вона, перехилившись набік, носила воду з річки, а під вузькою спідницею рухались міцні клуби дівчини. Йому здавалось, що так можна було б лежати й дивитись усе життя й не надивиться на цю чудову смутну красуню. Він не знав, хто вона й відкіля і як звуть її, а спитати про це матір було чогось соромно. А головне те, що він хотів щось сказати їй і не знав, що саме. Якось, коли не було матері, він зустрів дівчину й спитав її:

– Хто ти така?

Вона зупинилась, схилила голову, наче думаючи, чи сказати, чи ні, а потім подивилась йому в вічі. В саму душу глянули йому великі сумні очі.

– Ти – господар, і не знаєш, хто я? – жорстока сказала дівчина. – Я – невільниця! – І пішла.

– Як звуть тебе, горда дівчино? – тихо спитав Таргітай.

– А звуть мене Горислава, – кинула вона, не обертаючи голови.

Тільки й сказала дівчина, але юнак почув себе так, наче він одбив косяка сарматських коней.

«Горислава… а звуть мене Горислава», – лунало в душі.

І це чуже імення, і голос її співучий та тихий, і неправильна, з чужоземним відтінком мова – все це вабило до себе юнака. Але з цього часу Таргітай помітив, що вона почала наче цуратись його, обминала ще здалека, коли помічала, що він іде назустріч. Таргітай засумував, засмутився й не знав, де подітися. Він брав лука й їхав у степ на полювання. Раніш було, коли йому щастило встрелити лебедя або гусака на льоту, він радів, як мале хлоп’я; тепер йому було це байдуже.