– Мені видалось, – сказав Діодор, – наче задзвеніли стріли.

У цей час Таргітай повернувсь і підійшов до греків.

– Хтось трохи не підстрелив когось із нас, – схвильовано сказав він. – Добре, що він утік, а то б у моїй торбі було тепер дві голові. Але треба пошукати стріли: може, по стрілі я взнаю стрільця.

Він узяв головешку з багаття і, присвітлюючи землю, став шукати стрілу. Знайшов він її недалеко від багаття; вона майже вся влізла в землю.

– Стріляли в мене, – дивлячись на стрілу, роздумливо сказав Таргітай, – стріляли в ту хвилину, коли я сидів. Коли б стріляли в Тарбагана, стріла б полетіла далі, бо він у той час стояв. – Таргітай витяг стрілу із землі й підніс до неї головешку. – О! – здивовано витріщив очі скит. – Стріла моя!

Коли греки поверталися до свого намета, Діодор сказав:

– Таргітай має дужого таємного ворога, і цю стрілу призначалося йому не за що інше, як за сарматську голову.

– Усе таборище тільки й балакає про Таргітая. Це, мабуть, хтось із юнаків із заздрощів пустив у нього стрілу, – висловив думку Олександер.

– Чи не Торбасай часом? – сказав Калікрат. – Він проїхав, коли ми з Таргітаєм сиділи коло багаття.

– Але ж це була Таргітаєва власна стріла.

– Може, він украв її в Таргітая?

– Цього не може бути, – сказав Діодор. – Торбасай – побратим Таргітаїв. Він хоч і любить глузувати, з людей розумніших за нього, але краще сам підставить груди під ворожу стрілу, ніж уб’є побратима. Я не дуже люблю цих степових дикунів, але скажу, що такої гидоти, як вбити побратима, не зробить жоден скит.

Греки повечеряли й полягали спати. Калікратові не хотілося спати: він добре виспавсь удень і все думав про те, хто був той, що стріляв у Таргітая. Думати було зайво, бо він не знав ще нікого в таборищі і, звичайно, не міг знати ворогів скита. Він лежав, заплющивши очі. Перед очима замиготіли пригоди й лиця минулого дня: скитська собачня, скитенята, вози з халабудами. Таргітай із сарматською головою, ворожбит у намисті з вовчих зубів… Особливо ясно привиділося йому жорстоке лице ворожбита.

«Де я бачив цього ворожбита раніш? – думав парубок, і сам відповів собі: – Я ніколи не бачив його раніш, та й не міг бачити. А обличчя його, проте, мені знайоме. Може, я бачив когось іншого, кого нагадує мені цей ворожбит?»

«Де я бачив цього ворожбита раніш? – думав парубок, і сам відповів собі: – Я ніколи не бачив його раніш, та й не міг бачити. А обличчя його, проте, мені знайоме. Може, я бачив когось іншого, кого нагадує мені цей ворожбит?»

Раптом перед очима попливла голова застріленого сармата й спинилась коло ворожбитової голови. Калікрат здригнувся: риси обличчя сарматського мисливця скидались на ворожбитові. Сармат скидавсь на ворожбита як син на батька.