Але тепер Таргітай не боявсь нічого. В думках він усе ще тримав теплу руку дівчини й жалкував, що не сказав їй про те, що було на серці.

ЦАР

ЦАР

Нарешті приїхав цар і з ними Таргітаїв батько. Батько був кремезний, дужий, середніх літ скит, з шрамом через увесь лоб і ніс, з молодими гострими очима. Він уже все знав про Таргітая й сарматську голову: йому ще в дорозі розповіли про це скити, що поїхали зустрічати царя. Він був дуже радий за такого сина.

– Чув, чув, – сказав він, поклавши Таргітаєві на плече руку з ласкавою усмішкою на суворому обличчі. – Я знав, що в мене росте юнак, а не баба. Бери сарматську голову й ходім до царя, він хоче тебе бачити.

Коло царського шатра стояли два вартові скити з списами в руках. Один із них був Торбасай, другий – якийсь чорнявий юнак. Торбасай, побачивши побратима, усміхнувся очима, схрестив свого списа з списом чорнявого вартового й запитав про перепустку. Батько сказав, і вони увійшли в шатро.

Таргітай ще ніколи не був у царському шатрі, і, коли очі його звикли до сутіні, що була в шатрі, розкіш помешкання дуже вразила юнака. Стінки шатра позавішувані були перськими килимами й шкурами якихсь невідомих Таргітаєві звірів із жовтими й чорними смугами. На килимах висіла оброблена золотом зброя. По кутках стояли великі грецькі амфори. Над царевим ліжком висіла розіп’ята людська шкура. Таргітай знав, що шкура ця була з князя Буй-Тура, якого цар переміг на герці. Над шкурою висів скальп із чорним довгим волоссям і на ремінці чаша, зроблена з черепа Буй-Тура, вправлена в золото. В шатрі було досить багато скитів і греків.

Калікрат, побачивши Таргітая, привітно усміхнувсь і непомітно кивнув йому головою.

Грек Олександер стояв перед царем і щось казав йому, прикладаючи до грудей праву руку. Позаду його стояв Діодор. Він тримав у руках невеличку золоту вазу. Олександер узяв вазу і, нахилившись майже до землі, подав її цареві. Цар лежав на ліжку, вкритому турячою шкурою. Права нога його була перев’язана й лежала на килимовій подушці. На полюванні тур буцнув його рогом у ногу й поранив її, але з царем був знаний ворожбит; він замовив кров і засипав рану землею.

Цар був не стара ще людина з владним, красивим, але жорстоким лицем. Він узяв вазу з рук грека й почав розглядати її; раптом очі йому заблищали радістю.

– Аксаю, – звернувсь він до Таргітаєвого батька, – ти пам’ятаєш мій герць із Буй-Туром? Подивись, – показав він барельєфа на вазі. – Ось я, а ось Буй-Тур лежить, а в грудях у нього стирчить стріла, якою почастував я його. Як добре вироблено. Які майстри ці елліни! Що хочеш ти, крамарю, за цей глек? – глянув він на Олександра.