З огидою розв’язали скити невільників. Вони, як і Рудий, вважали це за дурощі. Не менш, як скити, були здивовані й самі невільники. Про неволю вони мали такі самі думки, як і скити; і коли б у неволю до них попалися скити, вони б показали їм, де козам роги правлять. Але тепер невільники поставились до цього, як воли, з яких знято ярма.

Скінчився степ, що його були потолочили отари й табуни, і дике поле мільярдами трав та квіток знов заколивало перед подорожніми. Трави густим килимом обступили валку.

Петрів батіг виставив свої прутики, а на прутиках почепив сині круглорогі зірочки. Зірочки обернулися до сонця, миготять і світяться прозорим, блакитним світом. Буйно розрісся білий і жовтий буркун. Болиголова висунула з трави свої голови-жмені, і пестить їх повітря та сонце. Синьою плямою, наче клапоть неба, упав на степ косяк синяка. Коров’яки, як жовті маненькі тополі, стирчать подекуди із стрункого пирію. Але вище за всіх піднявся будяк. Він тягнеться своїми колючими руками до неба, наче кричить: «Бачите, яка в мене червона шапка? От я вас!» Усміхається, коливаючи білою головою, деревій: «Дурний, дурний будяче, червона шапка, а на листі павутиння!»

Усміхнулась і кульбаба й захитала округлим пухким мережаним очіпком, але вітер підкравсь до неї, дмухнув і зірвав із кульбаби очіпка, і стала кульбаба лиса, як бубон. А молочай, який зламало й розчавило копито, плакав молочною кров’ю.

Калікратові здавалось, що валка перебуває в центрі великого круглого щита. Коли валка йшла, щит ширшав попереду і вужчав ззаду, не міняючи своєї округлої форми.

На обрії замаячили дві могили, а коло них – довге вузеньке озерце. Озерце дрижало біло-блакитними хвилями й відбивало в собі темні обриси могил. Здавалося, наче могили стоять у воді.

Калікратові схотілося пити.

– Вода? – спитав він Рудого.

Калікрат уже знав, як по-скитському «вода».

– Марево, – відповів Рудий.

Не розуміючи, Калікрат подививсь на Діодора.

– Води там нема… – сказав кухар. – Це так тільки здається.

Дійсно, коли валка підійшла до могил, там не було ніякої води.

Зовсім потеплішало. Дівчата позскакували з возів, бігали по степу та збирали квітки. Олександер дозволив їм бавитись цим, а Рудий супивсь і сопів: йому здавалось, що грек трохи божевільний.

Діодор зняв свого повстяного бриля й підставив лису голову сонцеві й вітрові. Сонце відбивалось, і виграло по голій голові Діодора. Він схилив голову, задрімав і випустив повода з рук. Кінь Діодорів, не чуючи поводів, спинивсь і почав пастися.

Рудий обернувсь і під’їхав до грека й довго мовчки дививсь на лису голову кухаря. Потім затрусив рудою бородою й засміявсь.