На могилі, на боці, лежав перекинутий обгорілий віз; коло возу – розшматовані й розкидані людські кістки й три об’їдені черепи. Трохи далі, за могилою, лежало ярмо з обгорілим війям, а коло нього два смердючі кістяки. Подорожні мовчки подивились на те, що лишилось од Вовка та його товаришів-ворожбитів, і валка рушила далі.

Невідомо, звідки взялися білі хмарки й тихо пливли небом. Коли така хмарка набігала на сонце, від неї на степ падала тінь, і видко було, як тінь темною плямою бігла степовим зіллям, осяяним сонцем. Іноді хмарки збивались у темну дощову хмару. Зевс шуткував, і, не ховаючи сонця, кидав у хмару блискавки й гуркотів громом. Тоді лив раптовий сліпий дощ, і дівчата-невільниці з вереском та сміхом лізли на вози й ховалися в халабуди.

Іноді здибали невеличкі таборища скитів. Тоді подорожніх оточувала зграя дикої собачні, що кидалась на невільників і кусала їх за ноги, а скитські хлоп’ята нацьковували їх свистінням і сміялись веселим сміхом. Тільки крики греків та грізне слово Рудого спиняли цю дику забавку. Рудий розпитував про дорогу, чи не чути де про сарматські ватаги, а скитам із таборища розповідав про смерть і останні хвилини царя. Часом валка спинялась і ставала табором коло такого таборища. Скити витягали з возів казани, і дівчата-невільни-ці варили страву подорожнім, а на ніч дівчат і невільників в’язали, щоб не втекли.

САЙГАКИ

САЙГАКИ

Коли немає вітру, жарко навіть на весні в полудень у степу. Прозоре повітря тремтить, і здається, наче в ньому одна по одній біжать тисячі хвиль рідкого кришталю. Небо високе, синє й чисте. І степ лежить чистим величним килимом. Такого дня добре лягти горілиць у гущавині трав степових, дивитися на високе степове небо, стежити за льотом швидких ластівок, що одна по одній то з’являються, то зникають у блакиті; прислухатися до шуму, гомону, дзижчання, тріскотні комах у траві; дихати вогким свіжим запахом землі, дихати пахощами трав та квіток, що дружно й густо обступили вас і потопили в собі. Над вашим лицем звисла якась квітка на тонкій стеблині. Жук, удвоє більший за квітку, причепивсь до неї й перегнув її майже до вашого лиця. Ви легенько трусите квітку, але жук міцно уп’явсь у пелюстки квітки гачкуватими ніжками й не хоче залишати солодкого снідання. Ви трусите дужче; жук падає вам на груди, а квітка випросталась і коливає рожевою голівкою. З річки таємничо й сумно кричить птиця-бугай. Зозуля летить і кує, а з берега річки дзвінко відгукується вивільга. І вам спадає на думку, що ви тільки тепер зрозуміли життя, що минуле життя ваше було помилкове; вам навіть здається, що ви в цю хвилину довідались про щось таке, чого не знають інші люди, і незнання це заважає їм бачити мир таким прекрасним, як він є. Вам здається, що люди стали б кращі, коли б частіш дивились, лежачи на землі, на високе степове небо.