Такого дня валка підійшла й спинилась коло невеличкої річки. Рудий виїхав на крутий правий берег річки й кинув оком на степ. Степ лежав перед ним, величний та спокійний, а на обрії синіла самотня гостроверха могила. Заклекотів орел і, могутній, спокійний, як степ, важко знявсь у повітря.

Рудий довго стежив за льотом орла, а потім знов перевів погляд на степ. До Рудого під’їхав грек Олександер. Він був похмурий і сердитий: минулої ночі втік один із його невільників. Як це скоїлось, навіть трудно було додуматись. Усі невільники, як і завжди, були зв’язані на ніч, був зв’язаний і той, що втік. На траві, на тому місці, де спав невільник, лежали ремінці, якими був він зв’язаний. Ремінці не були перерізані, а наче перегризені зубами. З невільником зник великий волохатий собака, що, як казали скити, наздогнав валку в степу, коли вона вже вийшла з таборища.

– Дужий птах! – сказав про орла грек. Сказав він це тільки для того, щоб почати розмову. – Чи не бачиш ти там у степу мого втікача? – іронічно додав він, згадавши, що Рудий ще раніш одмовивсь ловити втікачів.

Рудий показав рукою на орла.

– Коли я був хлопцем років п’ятнадцяти, я якось побачив, що в повітрі билися два орли. Один збив другого, і він упав недалеко від мене. Я навалився на нього, вхопив за шию та ноги й приволік додому. Я хотів привчити орла до себе, годував його м’ясом, але він не з’їв ані шматка й здох з голоду в неволі. Отак і твій втікач. А ти кажеш – у Гелладі краще. Він загине з голоду в степу, бо й смерть на волі краща за життя в неволі, хоч би й у твоїй Гелладі.

– Чого ж він не вмер у вашій сколотській неволі? – спитав грек: йому було трохи прикро чути балачки скита. – Ти ж кажеш, що смерть для нього краща, як неволя.

– Не вмер, бо мав надію, що втече таки з неволі. Кожний невільник має цю надію. А з вашої Геллади не втечеш. Сайгаки йдуть, – перервав він розмову.

– Чого ж ти не пустив на волю свого орла? Ти ж бачив, що він здихає з голоду в неволі?

Скит здивовано подививсь на грека.

– Та це ж мій орел був. Я взяв його в полон.

– Атож… От би й пустив його. Ти ж любиш волю.

– Я люблю волю для себе, – сказав скит.

Він одвернувсь од грека й знов втопив погляд у степ.

«Варвар! – подумав грек, – туди ж патякає про волю й неволю».

– Де ж сайгаки? – спитав він скита, хоч сайгаки зовсім не цікавили його.

– Ось! – тикнув веснянкуватим пальцем Рудий, але Олександер не побачив нічого, крім квітчастого спокійного степу.

Тимчасом валка ставала табором коло річки. Скити путали ноги коням. Погоничі повиймали занози з ярем і пустили воли пастися. Зморені невільники посідали й полягали на землю. Дівчата, червоні від спеки, побігли купатися до річки.