– Ну й звичаї… Варвари! – просичав крізь зуби крамар.

Коли Калікрат нарешті второпав, про що балакав Рудий, він захолонув від жаху. Йому здалось, що хтось ухопив його серце обценьками. Раптом згадав він про того стригунця, якого коло факторії задавив Рудий.

– Коли це буде? – заікаючись, спитав Калікрат.

– Через рік, коли ховатимуть царя, – відповів Рудий.

Блискуча блакить неба й прозорі м’які тони степу згасли для Калікрата. Неминуча смерть побратима, така страшна, така непотрібна й незрозуміла, збентежила душу грекові. Для нього, вільного громадянина вільної Пантікапейської колонії, батько якого кинув і рідну оселю, і рідну країну, і все те, що мав, і з огидою в душі втік од самовлади самоського тирана в гіперборейські краї, егоїзм царів скитських, що навіть після смерти тягнули за собою в домовину живих людей, здавався за щось нечуване, неймовірно дике та негідне.

Він уявив себе на місці Таргітая, уявив, що його, як худобу, в’яжуть і давлять цуркою та петлею на могилі царській, і вся кров культурного елліна закипіла в ньому від жагучої ненависти до скитського самовладника, до цього жорстокого варвара.

– Діодоре, – звернувсь він до кухаря, – яка падлюка скитський цар і які гидкі мені скити, що, як худобу, не питаючи, чи хочуть вони того чи ні, давлять людей та кладуть їх у домовину до мертвого мерзотника!

– Це правда, – усміхнувсь Діодор, – але й ми, елліни, зараз, як худобу, тягнемо на арканах тридцять невільників, не питаючись, чи хочуть вони того чи ні.

Калікрат здивовано подививсь на кухаря й замовк. Але думка про Таргітая не залишала молодого грека. Плани, як урятувати побратима, один фантастичніший від іншого, роїлися в голові Калікра-товій. То на гасло його, Калікрата, круг нього, як аргонавти, збирались атлети з усієї Геллади. Він ішов з ними в Скитію, розбивав скитські орди й рятував Таргітая. То він, як Белерофонт, ловив і нуз-дав крилатого коня Пегаса, вночі прилітав на ньому в скитські степи, викрадав Таргітая й летів із ним у Гелладу. То добував шапку й крилаті сандалі Гермесові, невидимо підлітав до таборища, вбивав десятки ворожбитів, що вже накинули петлю на шию Таргітаєві, і визволяв його, а потім, невидимий, наказував скитам обрати Таргітая за царя й таке інше. Він знав, що це все дурниця, але не міг спинити своє фантазії й придумати чогось реального.

А валка тимчасом ішла й шурхотіла травами.

Раптом з авангарду ватаги почули свистіння. Валка стала. Рудий підвівсь на стременах і подививсь уперед. До Рудого під’їхав молодий скит і показав рукою праворуч од валки. Щось чорніло на розлогій могилі. Скити довго вдивлялися, не розуміючи, що воно таке, але, бачачи, що цятка не ворушиться, Рудий звелів хлопцям під’їхати ближче й роздивитися. Три скити від’їхали од ватаги, держачи в руках луки з стрілами на тятивах, і тихо поїхали до могили. Хвилини через три вони поїхали швидше, а потім, змахнувши нагаями, помчали вперед, з’їхали на могилу коло чудернацького предмету й замахали руками до валки.