– Чудаче! – гукнув Рудий високому, у вогкій від поту сорочці, що прилипла до спини, молодому скитові. – Спини дівчат, хай ці жаби побудуть трохи без води, бо вони, купаючись, здіймуть такий лемент, що перелякають усіх сайгаків.

Дудак скочив на коня, наздогнав дівчат і нагаєм пригнав їх до табору.

Чоловік десять молодців, побачивши сайгаків, миттю розпутали ноги коням, скочили на них і помчали уздовж річки до броду.

Калікрат не стерпів, ударив свого коня нагаєм і помчав за скитською молоддю. Він наздогнав їх коло броду. Видко було, як він і скити перейшли брід, виїхали назустріч сайгакам і розташувались півколом; зупинившись, злізли з коней і зникли в травах укупі з кіньми. На коні залишивсь сам Калікрат, і, мабуть, не знав, що робити з собою.

– Дурний Тарбаган! – прогарчав Рудий. – Не може повалити коня!

Коло Калікрата піднявсь Дудак, смикнув його за полу хітона, і видно було, як грек зліз із коня й сховавсь у траві. За Калікратом ліг у траву й кінь його.

Сайгаки наближалися. Дмухнув легенький вітрець, але він був із того боку, відкіля йшли й сайгаки. Наче велика хвиля котилася до схованих у травах мисливців.

Вітрець приніс важкий запах сайгачого гурту. Степ став наче живий. У траві замаячили жовті спини сайгаків. Рудий сказав, що гурт має не менш, як три-чотири тисячі голів.

Коли сайгаки наблизилися до мисливців, скити раптом підняли коней і кинулись у саму гущавину гурту. Мисливці витягали одну по одній стріли із сайгаків і на ходу стріляли в тварин. Гурт звернув набік і як лава покотивсь од скитів. Довго ще переслідували сайгаків скити, поки останній сайгак зник із очей мисливців. Скити притягли до табору не менш як п’ятдесят сайгакових трупів. Багато ранених сайгаків сконало потім од вовчих зубів, що голодною зграєю бігли за гуртом.

Скити облупили частину сайгаків і віддали м’ясо невільницям, а ті почали варити та смажити його над багаттям.

Потроху поверталися мисливці, що далі за інших поскакали за гуртом, і кожний із них привозив одного або двох сайгаків.

– І нащо вони набили стільки дичини? По такій спеці значна частина її зіпсується через день, – сказав Діодор.

– Варварська жадібність, – сказав Олександер; він був сердитий на Рудого та скитів. Йому дуже хотілося попоїсти дичини, але коли він побачив, що попід шкурою в кожного сайгака були великі черваки, в нього пропав смак до сайгачини.

Але скити й невільники добре взялись за сайгачину, а скитські собаки за кістки, так що від сайгаків скоро залишилися тільки ріжки та ратиці. Решту сайгаків скити заховали в землю, щоб вони не так швидко зогнили.