Сармат зібрав аркана, витер піт із лоба й подививсь на Калікрата. Подививсь на гарну кучеряву голову грека, на хітон, що не вкривав навіть коліна, на грецькі з металевими застібками сандалі й засміявсь – як дитина, що вперше побачила заморську птицю.

– Хто ти такий? – запитав він, але Калікрат, звичайно, не зрозумів його, а замість людської мови почув щось ніби: хар-ла-ла. Наче коло нього заклекотав орел.

Калікрат мовчав, дививсь на сармата і з сумом думав про те, що той робитиме з ним. Він добре розумів, що сармат хоч і не вб’є його, але візьме в неволю, і що він, Калікрат, не побачить уже ніколи ні матері, ні Діодора з Олександром, ні синього вільного моря, ні рідної Пантікапеї. Сармат ще щось запитав Калікрата, на цей раз по-скитському, як здалось Калікратові, і, не діждавшись відповіді, одвернувсь і свиснув коня. Коли кінь підійшов до сармата, то Калікратові впало в око, що на нузді в коня теліпалися два скальпи.

Сармат сів на коня і, повертаючи голову, став розглядати степ. Через хвилину він торкнув коня п’ятами й поїхав геть, залишивши Калікрата зв’язаного на землі. Грек спочатку не зрозумів, куди поїхав сармат, але трохи згодом здогадавсь, що той поїхав арканити його коня. Калікрат спробував був розтягти сиром’ятні ремінці, якими було зв’язано його руки, але це було марно: руки були зв’язані добре. Видко було, що в’язав їх добрий знавець цього діла. Нічого іншого не лишалося, як скоритися своїй нещасливій долі. Калікрата опанувала хвиля байдужости до всього, здавалось йому, що краще було б, коли б сармат убив його враз, бо бути в неволі, особливо після того, що він бачив у таборищі, бачив, як поводились із невільниками скити, було йому гірше за смерть.

В ці хвилини в голові Калікратовій промайнуло все життя його: втеча з матір’ю і батьком із Самосу бурхливої темної ночі маленьким човном, батькова смерть, дитячі забавки та гри, товариші та білява дівчина Аспазія. Згадав він навіть про такі дрібниці, про які не згадував майже десять літ. Приміром, згадав він, як, плаваючи кораблем із батьком, витяг із трюму двох кошенят, узув їх у горіхові шкаралущі й пустив на палубу. Кошенята ковзались і не могли стати на рівні ноги. Він був дуже задоволений із цього, бо команда реготала так, що й сама майже рачки лазила по палубі; але батько, побачивши це, надер йому вуха й звелів зняти шкаралущові черевики з кошенят.

Тихо було навкруги. Тихо шепотіли трави, метелики перелітали з квітки на квітку. Над самим вухом у Калікрата бриніла бджола. Сірий коник плигнув Калікратові на груди і, підіймаючи то одну то другу ногу, чухав крила. Минуло тільки кілька хвилин, але Калікратові здалось, що лежить він тут давно, що життя його зупинилося з того моменту, як сармат кинув його на землю. Побіля нього зашурхотіла трава. Калікрат подумав, що це підповзає гадюка. Він боявся гадюк, але тепер він навіть не згадав про небезпечність такого сусідства. Шурхіт дужчав. Тепер чути було, що повзе щось більше за гадюку.