Тимчасом невільник скочив на коня й хвилин через п’ять привів сарматського коня. Злізши з коня, він постояв, подумав і знов засміявся. Калікрат ніяк не міг добрати, чого так весело цій людині.

Невільник вийняв меча, одрубав сарматові голову й поклав її в торбу. Потім сів на сарматського коня, а Калікратові звелів сісти на свого коня. Калікрат, як мала дитина, робив усе, що наказував йому невільник. Коли Калікрат сів, невільник повернув його на південь і щосили вдарив нагаєм коня по хвосту. Кінь Калікратів кинув задки, ледве не скинувши грека, і помчав степом, а невільник, повернувши сарматського шлапака, ударив його нагаєм по голові, і, коли той забасував під ним, подався на північ, а за ним, висолопивши язика, побіг його сірий собака.

У СТЕПУ НА САМОТІ

У СТЕПУ НА САМОТІ

Кінь Калікратів скакав тим самим напрямком, куди повернув його невільник. Калікрат не спиняв коня, бо все так швидко скоїлось, що він не міг зібрати своїх думок. Він розумів тільки одно: що треба тікати швидше від того місця, де вбито сармата, бо сподіватись, що сармат був один у степу й не мав недалеко товаришів, було дуже простодушно. Попасти знову на сарматський аркан зовсім не хотілося Калікратові і через це він не спиняв коня й підгонив його п’ятами, хоч кінь і так добре йшов під ним.

Але згодом думки Калікратові набули іншого напрямку. Він почав орієнтуватись у своєму становищі.

«Добре, – думав він, – я тікаю від сарматів, але куди тікаю? Де тепер валка?»

Він пригадав, що сайгаки, коли мисливці кинулись на них, повернули на північ. Але він скакав уже не за гуртом, за оцим сайгаком, який міг звернути, куди йому схотілося.

Калікрат поїхав тихше, підвівсь на стременах і глянув навкруги. Степ розкинувсь рівною площею: обрій кільцем обхопив степ. Нічого, крім трав та яструбів, що кружляли в синім небі, не бачив грек, і тут тільки зрозумів, яке небезпечне його становище, хоч він і щасливо позбувся сарматської неволі. Не можна було б сказати про нього, що він почував себе добре. Він знав, що життя його й воля залежали від нього самого, від того, як він поводитиметься серед цього дикого степу, де, з одного боку, були сармати, які, звичайно, не пожартують, спіймавши його, з другого боку – брак води та їжі, бо невільник одібрав од нього сагайдака з луком. Думка про те, що немає води, нагадала йому, що він не пив води зранку, і од цієї думки йому захотілося пити, як ніколи; до того ж, коли валка ставала табором коло річки, він за сайгаками не встиг напоїти коня. Треба було насамперед знайти річку, напоїти коня й самому напитись, а знайшовши річку, легше розшукати й валку. Він пригадав, що всі річки, як казав Діодор, течуть у степу з півночі на південь. Як мореплавець, Калікрат добре міг орієнтуватись щодо країн світу. Він швидко зрозумів, що їде на південь: він скакав за сайгаками лівим берегом річки – отже, річка мусить бути праворуч од нього, цебто на заході. Він повернув коня праворуч і поскакав на захід. Проїхавши верстви зо три, він помітив широку смугу зім’ятої трави, що простяглась приблизно з півдня на північ. Раніше він не став би й думати про те, хто проклав цю смугу й зім’яв траву, але тепер він став придивлятись до неї і з радістю зрозумів, що це була дорога, куди йшли сайгаки після того, як на них кинулись скитські мисливці, і що вона приведе його до валки. Тоді Калікрат сміливо вже повернув коня на південний захід, відкіля йшла сайгача дорога, і через годину зустрів Дудака з ватагою скитів, що його послав Рудий розшукувати Калікрата. Калікрат зрадів довгому Дудакові, як рідному братові.