Дудак зліз із коня й почав розглядати сліди бійки, що густо було видно навкруги. Розшукавши слід сарматського коня, на якому їхав невільник, Дудак скрикнув з радощів.

– Шлапак! – сказав він товаришам, показавши на слід.

Кінь сарматів дійсно був шлапак, і через це слід його досить од-мітно різнився від інших кінських слідів. У ватазі Дудаковій не було жодного шлапака.

Порадившись нашвидку, скити зав’язали торбою скривавлену шию сармата, щоб у дорозі з неї не текла кров, поклали трупа на двох коней, і ватага поскакала по сліду невільника; але скити тепер їхали так, щоб слід сарматського шлапака не збивати копитами. Здавалось, наче шлапак ішов одночасно з іншими кіньми Дудакової ватаги. Дудак мав надію, що сармати, побачивши місце бійки, подумають, що когось поранено, бо слідів крови не можна було знищити, але сармата не вбито, а занято в полон, і через те сармати з опалу подадуться за ватагою скитів, щоб визволити сармата з полону.

Шлапачий слід вів спочатку на північ, а потім повернув на північний захід. Години через дві Дудакова ватага під’їхала до річки. Видко було по сліду, що невільник шукав броду, і, знайшовши його, ввійшов у річку. Скити теж зайшли в річку, і Дудак обережно пустив труп сармата в глибоке місце річки, далі від броду. За дві години перед заходом сонця до місця, де вбито сармата, прийшли п’ять сарматських розвідачів, а через годину туди таки прийшла ватага в п’ятдесят їздців.

Вони, як гадюки, розповзлись степом, розбираючи сліди, і, як із книги, прочитали те, що скоїлось тут, але не все. Зрозуміли, що когось тягнули на аркані, хтось був ранений. Помітивши слід свого шлапака й слід Дудакової ватаги, вони всі, як вовки, подалися по сліду, маючи надію наздогнати ватагу скитів і визволити свого товариша. Схвильовані й роздратовані тим, вони наробили багато помилок, і через це хитрощі Дудакові вдалися якнайкраще. Тимчасом сонце зайшло, і погоню, на велику прикрість сарматам, довелось припинити. До того ж у них були дуже зморені коні. Це була дійсно та сама ватага, що стерегла валку. За ватага її був рідний брат ворожбита Вовка. Вони не знали, де саме тепер валка, бо Рудий повів валку не тією дорогою, якою сподівались сармати, і через це другого дня, підійшовши до річки, ядро ватаги залишилося коло неї, сподіваючись тут здибати валку, а чоловік п’ятнадцять пішли далі по сліду Дудакової ватаги.

Дві добі йшли вони так, то гублячи, то знову подибуючи скитські сліди. На третій день помітили, що ватагу скитів поділено на три частині по два чоловіки в кожній частині. Одна з них пішла на південний захід, друга на захід, а третя, з слідом сарматського шлапака, просто на північ. Ці Дудакові хитрощі зовсім спантеличили сарматів. Поділитися теж на три менші ватаги було небезпечно, бо розділ ослабив би сили ватаги. Через це вирішено йти за шлапаковим слідом, не жалуючи коней, бо треба було сподіватися, що згодом надибають на скитські таборища. Через кілька годин вони помітили, що двоє їздців знову поділилися: шлапаків слід прямував на захід, слід скитського коня вів на північ у скитські кочовища. Тут тільки сармати схаменулись і зрозуміли, що їх обдурили, і хтось їх путав, щоб і збити з сліду валки. Прикро було їм, що вжито було найпростіших степових хитрощів. Зрозуміли вони ще й те, що скит, який поїхав на північ, повіз вістку про них, сар-матів, у скитські кочовища і що їм самим треба сподіватись погоні.