– Овва! Я не знаю? Я знаю: він пустив Калікрата, щоб той своїм слідом навів сарматську ватагу на валку.

– Я думаю, Діодоре, – сказав Олександер, – що й ти, й ватаг верзете нісенітницю: через що сармати підуть обов’язково слідом за Калікратом, а не слідом невільника. Вони можуть піти так за Калікра-том, як і за невільником.

– Вони підуть слідом Калікрата, – сказав Рудий.

– Дурниця! – сказав Олександер.

– Не дурниця! – відповів скит. – Калікрат їхав і туди й сюди, а слід невільникового коня веде тільки від того місця, де вбито сармата. Вони подумають, та я й сам подумав би, що в тому напрямі втік кінь сарматів.

– Ну, а чого він не вбив Калікрата?

– Не вбив він його через те, щоб не дратувати нас, як я розумію, – відповів Олександрові Діодор. – Це одне, а друге те, що тоді б сармати зрозуміли подію так, як вона була, цебто: сармат заарканив Калікрата, а хтось третій убив і Калікрата, і сармата.

– Так, так… – слухаючи відповідь Діодорову, кивав головою Рудий.

Олександер не здававсь.

– Ну, а коли б він не вбив Калікрата, а залишив його зв’язаного в степу?

– Та це – те саме…

Олександер і так зрозумів, що це було те саме.

Але це була дуже тонка степова штука, і її ніяк не міг збагнути крамар.

Калікратові здавалось, що він зрозумів тепер, через що весело було невільникові, коли він рубав голову сарматові, бо, помилувавши його, він бив двох зайців: помстивсь над греками й скитами, навівши на них сарматську ватагу, й одвертав од себе погоню. Врятувати валку могли тільки хитрощі та швидкість.

П’ять скитів на кращих конях із Дудаком за ватажка відокремились од валки й поскакали до того міста, де вбито сармата.

– Може, і ти поїдеш із Дудаком одвідати сармата? – лукаво запитав Рудий Калікрата.

Калікрат почервонів і не відповів скитові. Скити пов’язали невільників, що насторожились були, слухаючи скитських розмов, узяли їх на аркани, і валки пішли геть од річки. Дудак із товаришами швидко їхав сайгачим слідом до вбитого сармата. Доля валки залежала від того, де були тепер сармати і чи знайшли вони вбитого. Коли б вони вже знайшли його, Дудак мусив би виявити численність сарматської ватаги і, коли вона досить велика, одвести її за собою від валки. План був ризикований, бо сармати могли не піддатись на ці хитрощі й зрозуміти їх. Тоді б загинула валка, та й Дудакові чи пощастило б ще втекти від сарматів – невідомо. Але нічого іншого не міг придумати Рудий. Дудак доїхав до того місця, де Калікрат, вертаючись, натрапив на сайгачу дорогу, і ватага скитів поїхала слідом Калікратовим, намагаючись якомога краще збити копитами слід Калікратового коня. Ще здалеку над тим місцем, де вбито сармата, скити помітили зграю гайвороння. Це вказувало, що сарматів ще не було коло трупа, і дійсно, коли скити обережно під’їхали, безголовий сармат, скорчивши ноги й стиснувши кулаки, лежав на зім’ятій траві.