Калікрат дуже радий був, що бачить море й пливе, нарешті, додому. Одна по одній ввижались йому картини пантікапейського життя, такі далекі від того, що він бачив у Скитії. Він навіть не йняв віри, що був там, бачив, як різали на кучугурі людей, як здирав з голови сармата шкуру Таргітай, як палили живих ворожбитів.

І тільки купка дівчат, яким хвилі запаморочили голови, та дзвін кайданів і стогнання невільників у трюмі нагадували йому, що все це дійсно було.

Відтоді, як він побував на сарматському аркані та на власній шиї відчув смак неволі, питання про неволю й невільників стало перед ним у новому світлі. Він добре розумів, що тільки випадково, через те, що поблизу трапивсь утеклий невільник, він тепер пливе вільний додому, а скоїлося б інакше, він сидів би на якійсь трієрі, прикутий ланцюгом, як ці грецькі невільники, або зробили б його євнухом, щоб стеріг гінекей19 перського сатрапа. Йому жаль було невільників, але він був дуже незначна людина на трієрі, щоб чимсь допомогти їм. Він присягнувся ніколи не торгувати рабами. Він був дуже молодий, цей хлопець Калікрат. Коли він поділивсь своїми думками з кухарем, Діодор сказав:

– Ми всі замолоду багато даємо усяких обіцянок, бо вони нічого не коштують, і говоримо багато гарних слів, але майже ніколи не здійснюємо їх у житті. І з тобою буде таке, Калікрате!

– Ні, зі мною цього не буде! – упевнено сказав юнак.

Діодор усміхнувсь і не відповів Калікратові. Через два дні вітер подув із півночі, море заспокоїлось, і трієра швидко пішла на вітрилах на південь. Олександер звелів розкувати невільників. Не можна було б сказати про нього, що він був зла людина. Він і сам добре розумів, як почувають себе невільники в трюмі, але він, насамперед, був еллін, рабовладник з натури, і, як дитина свого віку, був упевнений у тім, що воля потрібна тільки еллінові; а варвари – зроду раби.

Поодинці виводили невільників на верхню палубу, блідих та знесилених; хитаючись сідали вони на палубу, схиливши голови. Діодо-рові неприємно було бачити це і він похмурий пішов до своєї куховарні.

Був ясний сонячний день, коли трієра підійшла до Пантікапеї. Свіжий вітрець подихав із моря, свистів у риштуванні; щогла трохи гнулась і поскрипувала. За стерном бігла кучерява цівка скаламученої води. Перед носом трієри грались і вискакували з води жартівливі дельфіни.

Ось на горі забіліла колонада храму, а під храмом розкинулась оповита садками та виноградниками Пантікапея. Велике фінікійське судно, із зламаною щоглою, стояло на кітвиці на рейді Панті-капеї. Видко було, що судно добре шарпонув шторм в Евксінському Понті. На щоглі висіли мотузки обірваного такелажу та шматок вітрила. На палубі судна порались напівголі бронзові постаті матросів з обв’язаними різнокольоровими хустками головами. Серед судна ввесь у червоному вбранні, з кривим мечем на поясі стояв високий засмаглий чоловік і, підвівши голову вгору, дививсь на зламане вістря щогли. Коло нього сидів чорненький собака й гавкав на грецьку трієру.