Калікрат стояв на переду трієри й не зводив радісних очей з берега та протоки. Ось і «Філомела», судно, що належало тій самій конторі, що й трієра.

Видко було, як команда, пошабашивши, сідала обідати коло щогли, під тентом. Кучерявий невільник-мурин виніс із куховарні велику миску й поставив її серед матросів. На борту судна стояв зовсім голий юнак, збираючись плигнути у воду. Міцні форми юнакової постати виблискували під палючим промінням південного сонця. Калікрат пізнав у ньому свого приятеля Ксенофонта.

Побачивши трієру з греками й Калікрата на палубі, він щось крикнув йому й плигнув з борту в море. Трохи згодом він випірнув на поверхню й поплив до трієри. Біла голова його, як кавун, виблискувала на зеленому коло берега тлі моря.

– Здоров, Калікрате! – гукнув він із води. – Будь удома ввечері, побалакаємо!

– Добре! – радісно відповів йому Калікрат. – Приходь!

Пантікапея кипіла від приморського життя, коли трієра підійшла до берега. З суден, що прийшли сюди з півдня, вивантажували на берег козуби з цитринами, помаранчами, коринкою, ізюмом. Схід-нями туди-сюди бігали голі до пояса носії, тягаючи на спинах великі бурдюки з вином. Східці вгиналися під ними, а бурдюки, наче з жаху, тряслися на спинах, як годовані кабани. З берега на судна вантажили збіжжя, мед сотовий в амфорах, пакунки з хутрами та шкурами, круги жовтого воску, солону й курену рибу. Крик, галас, шум, регіт, лайка дзвеніли над залитим од сонця берегом і морем. Великі, важкі вози із впряженими в них скитськими волами, повні збіжжя, стояли рядком, загативши всю набережну. Голосно лаялись два перевізники, зачепивши колесами свої вози.

Калікрат, ледве поклали східні на трієру, збіг на берег і швидко пішов додому. Все тішило його тут, у рідному місті. Тішило його те, що він побачить матір і Аспазію. Тішило те, що він бачить греків, чує рідну мову; навіть лайка перевізників не здавалась йому за гидку, бо вони лаялись по-грецькому. І сонце сяяло тут не так, як у Скитії, і небо вище та блакитніше за скитське, і смердюче повітря вузеньких закапелків грецького міста з купами покидьків на вулицях та брудними свиньми, що грілися на сонці, – все здавалось йому тепер кращим за свіже, пахуче повітря скитського степу. Все тут рідне й знайоме Калікратові. Ось сидить старий перс коло своєї крамниці. Ніс у нього великий та товстючий, а борода кучерява та така густа, наче її зроблено з каменя. Крамниця його була завішана килимами, шовковими хустками та тканинами. Він сидить на килимі, підібгавши під себе ноги. Коло нього стоїть маненька козубенька з кишмишем. Він мружить очі, як кіт, і, запустивши руку в козубеньку, бере жменею кишмиш і переправляє його в рот. Очі йому розплющуються в той момент, коли він роззявляє рота, і знову заплющуються, коли починають молоти щелепи.