Чути легенький скрик, прядка падає, і Калікрат в обіймах матері.

ВЕЧІР У ПАНТІКАПЕЇ

ВЕЧІР У ПАНТІКАПЕЇ

На трієру східцями зійшов старий товстий чоловік у вбранні грецького купця. Він був зовсім білий і лисий. Видко було, що йому дуже жарко, і він щохвилини витирав свою червону лисину білою хусткою. Сіренькі очі чоловіка з-під густих сивих брів забігали по палубі трієри. Олександер поштиво, але без улесливости привітався до нього. Це був хазяїн контори, за управителя якої був Олександер.

– Слава Гермесові, що я бачу тебе, Олександре, живим та здоровим. Ти так забарився в Скитії, що я навіть гадав, що мені доведеться розшукувати тебе в степах Скитії, як колись Кадм шукав свою сестру Европу. Хе, хе!

– Жартуєш, благородний Філоктете, але, жартуючи, ти недалеко відхиливсь од дійсности: коли б не Діодор та не його приятелювання з скитським ворожбитом, чи довелось би тобі тепер бачити свого управителя, бо голова моя недалеко була від того, щоб розлучитися з шиєю на честь скитської Гестії.

– Але я бачу, що вона ще досить міцно сидить на твоїй шиї, Олександре, і це тішить мене не менш за те, що ти добре зробив діло і, бачу, привіз невільників більше за те число, яке сподівалися ми одержати від скитського царя. Це дуже тішить мене, і я готовий згодитись із нашим пітагорійцем Діодором, який каже… Але ось і він сам виліз із своєї куховарні… Здоров, Діодоре! Я згоден із вашою школою, що число існує раніше за явища, і для мене число невільників важить тепер більше за все… Хе, хе!

Діодор насупивсь. Він не любив, коли хто глузував із філософії його улюбленого вчителя й земляка Пітагора.

– Ну, не сердься, Діодоре! Я дуже радий бачити тебе, тим паче, що ти не відмовився почастувати нас по-мистецькому приготовленою камбалою та випити зі мною чашу мілетського. Так це твій товар, Олександре. Подивимось, подивимось, – сказав він, підходячи до дівчат-невільниць. Вони, як загнані в кошару вівці, збились докупи коло щогли й дико, з-під лоба дивились на грека.

– Пізнаю твій смак до жінок, Олександре. Більша частина білявих, але є й три-чотири чорнявих. Чого насупилась, красуне? – звернувся він до дівчини, що, як звіриня, стояла, низько схиливши голову.

– Покажи свої білі зубки, – взяв він її за підборіддя й одтягнув щелепу додолу.

Дівчина відштовхнула грека й одвернулась.

– Сердишся, ясочко? Не сердься… – добродушно казав він, – ще дякуватимеш Філоктетові, коли попадеш у гінекей до будь-якого сатрапа і лускатимеш горішки своїми білими зубками. Хе, хе! – зайшовсь він тонким солоденьким сміхом.