– Хто це? – спитав Діодор, дивуючись, що хтось пізнав його в сутені.

– Хто ж, як не я, алейпт, що шукає товариша собі випити після цілого дня праці на стадіоні.

Це був учитель гімнастики, алейпт, що орудував молоддю на Пан-тікапейському стадіоні. Алейпт був дужий, середніх літ чоловік. Він двічі одержав вінка, як переможець в Олімпії за боротьбу. Діодора він любив і поважав його, як колишнього переможця наввипередки на Олімпійських іграх. Імення переможців свято зберігалося серед греків, особливо серед гімназіярхів та алейптів.

– Добре! – гукнув Діодор. Він зрадів алейптові, як зрадів би кожному, хто хоч трохи розвіяв сум його цього теплого весняного вечора.

– Як ти потрапив сюди в порт? – спитав Діодор, коли вони, підіймаючись угору, ішли однією з вузеньких вулиць Пантікапеї.

– Я приходив сюди подивитись на партію гальтер26, що прибула на судні з Атен. Але що тепер за гальтери! Легкі, як перо! З ними тільки плигати семилітньому хлопцеві, а не дорослому атлетові. І Калікрат прибув зі Скитії? Ось хто плига із гальтерами й без гальтер!

Діодор засміявся.

– Він там здивував скитів, перескочивши через коня. Ніхто з них не міг зробити цього. Твоє вчення не пропало марно, алейпте!

Алейптові приємно було чути похвалу з уст Діодорових.

– Калікрат – кращий бігун у Пантікапеї. Мене дуже дивує, що він не поїхав цього року до Олімпії.

Приятелі звернули до одної з таберн, яких завжди багато коло кожного порту.

У великій кімнаті з низькою стелею, що її освітлював висячий на трьох ланцюжках ламптер, було шумно й повно народу.

Світ ламптера падав жовтою плямою на стелю, а додолу від нього на долівку та невеличкі триногі столики лягала густа й темна тінь.

Ламптер поганенько горів, у повітрі виснув важкий запах чаду й горілого масла. З сусідньої куховарні, що була на маненькому дворі за таберною, тхнув запах печеної риби і свинини та гострий запах часнику. Там, мабуть, готовлено улюблену грецьку підливу з часнику до риби та м’яса – скурдалю.

– Го, го! – загудів своїм дужим голосом алейпт. – Я чую запах скурдалі… Гей, Меніпне, – гукнув він хазяїнові таберни, – дай нам щось попоїсти та налий поки що по чаші нашого пантікапейського, та не розводь його водою.

Хазяїн у той час наливав вино з міху в чашу. Тінь од його товстючої постати падала просто на міх; йому темно було стежити за цівкою, що бігла з міху, і він раз-у-раз проливав вино на долівку. Це дратувало його, він шипів од злости. Чуючи, що хтось гукає йому під руку, він, не обертаючись, сказав:

– Чекай, трясця тебе не візьме!

Він був відомий усім мурло й нахабник. Поводився з одвідувача-ми своєї таберни так, наче вони зовсім не потрібні були для нього, особливо коли вони були незаможні й незначні люди.