Діодор повернувсь і пішов до куховарні.

– Ну, а де твої хлопці, Олександре? А… – обернувся він до невільників. – Дужі хлопці, лісові хлопці! Цих уже не візьмеш за підборіддя… Хе, хе! Укусять!.. Але над ними треба попрацювати ножицями та пошарувати теплою водою з милом, бо в такому вигляді їх не можна виставити на продаж.

Він ходив поміж невільників, мацав їхні м’язи, заглядав у вічі та рота, ляскав по плечах. Він був дуже задоволений з товару й прикидав у думках, за скільки можна буде продати це добро.

– Але тут тільки дев’ятнадцять невільників, а де ж іще один? Здається, що ти казав, що цар дав тобі двадцять невільників?

Олександер зовсім нічого не казав йому про це й здивовано подививсь на хазяїна.

– Один утік у степу.

– Утік? Жаль, жаль. Погано доглядав ти, Олександре, за товаром… – Олександрові неприємно було чути це; він насупивсь, ніс раптом навис на губу, очі заблищали, наче б у них почав спалахувати огонь.

– Не жалкуй, Філоктете, за цим невільником. Слава Гермесові, що він утік. Якби не він, ми б загубили Калікрата, та чи вернулися б самі живі… Пройти степи скитські, – додав він гнівно, – не жарт і не те, що сидіти під айтусою23 в Пантікапеї та попивати мілет-ське.

– Уже спалахнув… Образивсь… Ну й гарячий, ну й гаряча людина ти, Олександре. А… – повернувсь Філоктет до протоки і, підставивши долоню до лоба, подививсь на море. – Фінікійське судно вже підтягується до берега! – сказав він, наче тільки тепер помітив це. – Я й забув, що мені треба ще побалакати з навклером24 фінікійського судна. Приходь до мене ввечері, Олександре. Я бачу, що в тебе є що оповісти мені. А камбалу, що готує для нас Діодор, хай з’їсть команда трієри, та й од мілетського вона, мабуть, не одвернеться… Хе, хе!

Він попрощався з Олександром і пішов східнями на берег.

Олександер вивантажив невільників із трієри й загнав їх, закутих у кайдани, в навмисне зроблене для цього помешкання окремо від дівчат і пішов із Клістеном додому.

На трієрі залишився тільки дехто з команди судна та Діодор, який жив у Клістена, але ніхто не чекав на нього там, і через те він не дуже поспішав додому. Коли він був у Скитії, його тягнуло до Пантікапеї, але, приїхавши сюди, він не знав, де подітися, бо рідних нікого не було в цім місті.

Він сидів зажурений на палубі та дививсь, як потроху затихало життя Пантікапейського порту. Вечоріло. Гомінливі ватаги матросів сходили на берег, прямуючи до ергастери25 та таберни.

– Гей, Діодоре! – гукнув кухаря дужий голос з берега. – Це ти? Ще носить тебе Деметра на своїх грудях?