– Що? – загримав алейпт, підводячись з-за столу. – Що ти сказав?
Побачивши дужу алейптову постать, що витягнулась до самого ламптера, хазяїн раптом змінив тон і заметушивсь. Він, як і більшість людей такого ґатунку, був боягуз.
– Зараз, зараз… Це ти, алейпте? Я й не пізнав тебе. Я думав так… якась матросня.
– А матросня хіба що – не люди? – обізвавсь товстошиїй матрос, що, скінчивши свою вечерю, мочив вуса у вині. – Гляди, коли б я тебе не трусонув, як трясця… дірявий аскос27.
Хазяїн таберни, як дзиґа, повернувсь до матроса.
– Ну, так і є… Це сказав він. Це сказав кращий стегновий із «Ме-літти». Хе, хе! Хіба ти не розумієш, що це я жартую. Хіба ти не знаєш, що я люблю матросів, як твоє судно – мед28. Хе, хе! – улесливо засміявся він своєму жартові.
– Любиш чи не любиш, а матроса не чіпай.
Хазяїн зовсім поштиво підійшов до алейпта й спитав, чого йому треба.
– Ну, тепер ти забалакав по-людському, – сказав алейпт. – Дай нам свинини, риби та дві чаші вина, та не розводь його водою. Ну і начадив ламптер! – додав він, дивлячись на лямпу, що пускала хмару смердючого диму.
Діодор засміявся.
– Ми наче в скитському наметі, де вони палять свою коноплю.
– Яку коноплю?..
– А ти хіба не знаєш? Вони забираються іноді до намету, зробленого з повстей та шкур, натягають туди каміння, що лежить увесь час на вогні, та сиплять на каміння конопляного насіння. Насіння шкварчить, лопається, горить, чад піде такий, хоч тікай із намету, а їм того тільки й треба. Дихають цим чадом, аж виють з радощів.
– Чудасія! Дихають чадом ще й радіють! Ніколи не чув такого. Чудний народ!
– Чудний, та ще й який. Ось ти дивуєш, що я не вживаю м’яса29. Я вживаю іноді там, де нема овочів, як у Скитії. Вони там і масло з кобилячого молока їдять.
– Ну, це ще нічого.
– А свинини не їдять.
– Ну, це ти вже, Діодоре, трохи того…
– Чого там того, правду кажу. Свиня в них найгірша тварина, а ось лошака задушити та з’їсти або сарани наїстись – це вони люблять.
– Тьху! – плював алейпт. – Ти, Діодоре, набалакаєш такого, що я й вечеряти не буду, – казав він.