– Молодця! Так і треба… Ну?
– Скити остовпіли. Їм видалось, що якась інша сила, а не Калікрат, перекинула скита.
– Го, го! – зареготавсь алейпт. – А скит що?
– А скит лежить, роззявивши рота, як сом, тільки очима блимає. Тут проти Калікрата вийшов ще один борець. Той, видко, стежив за Калікратом і бачив, як він ухопив Торбасая за руку. Вийшов, та все руки ховає.
– Ховай, ховай!.. Дуже допоможе.
– Калікрат сам підскочив до нього, обхопив правою рукою та через стегно луснув так, що аж кістки затріщали.
Алейпт майже під стіл ліз од реготу. Регіт його, як грім, лунав попід стелею таберни. Всі, що були в таберні, замовкли й дивились у бік алейпта та Діодора.
– Ой, заморив ти мене. Ну, що ж скити?
– Та нічого. Десятка з півтора один по одному поклав на лопатки Калікрат, а більш не знайшлося уже.
– Не знайшлось.
– Не знайшлось. Це, кажуть, йому допомагає сам грецький Арей.
– Ха, ха! Арей…
Довго ще реготавсь алейпт; йому, як фахівцеві, здавалось дуже смішне те, що скити не знали прийомів боротьби.
– Молодця, Калікрате! – ще раз похвалив юнака алейпт. – Не пропало моє вчення марно. Жаль, жаль… дуже жаль, що він не поїхав до Олімпії: він би показав цим чванливим спартанцям, що таке атлет із колонії…
– Хто сказав: чванливі спартанці? – пролунав голос ззаду алей-пта, і наші приятелі, обернувшись, побачили, що до них, важко підвівшись, іде дужа постать кривого спартанця Лізандра.
Алейпт зміряв його поглядом й спокійно сказав:
– Я сказав: чванливі спартанці!
– Це сказав ти, нікчемний алейпте, що, як раб, мастиш олією своїх здохлих пантікапейських цуценят30. Ти смієш казати так про нас, лакедемонян?
Спартанець був п’яний і ледве стояв на ногах. Очі алейптові загорілися диким гнівом, але він здержував себе.
– Так, це я, алейпт, сказав, що ви, спартанці, чванливі. Що до того, що наші пантікапейські атлети як дохлі цуценята, то на це я скажу тобі ось що: на такого атлета, як ти, живого цуценяти й не треба, бо це один із наших дохлих цуценят поламав тобі ногу в Олімпії, і після того став ти кривий, як з перебитою ногою собака.