Од тинів та садків на землю падала чорна смуга тіни, а середину вулиці заливало м’яке світло. Тихо шелестіли тополі та акації. П’яний матрос десь далеко закінчив свою пісню. І раптом у тишу ночі злинула розмірена й чітка треля соловейка. Діодор зупинивсь серед вулиці, розставив ноги і, нахиливши голову, послухав чарівника весняної ночи; потім клацнув пальцями й сказав: добре! Він не пішов на трієру, а повернув до Клістенового дому. Коли він проходив коло тину, що огороджував Клістенів садок, у тіні під тополями він побачив дві постаті: жіночу й юнацьку, що стояли, притулившись один до одного. Діодор зупинивсь і, придивившись, пізнав в юнакові Ка-лікрата. Дівчина закрила лице хусткою.

Діодор засміявся.

– Не крийся, Аспазіє, я знаю, що це ти!

Дівчина скинула з голови хустку й обізвалась дзвінким, як треля соловейка, сміхом.

– Не бійся. Я не скажу батькові, що ти гуляєш з хлопцями.

– Боялась я його! – одвернулась дівчина.

– Бач, яка смілива! Коза… Нема небіжчиці матері твоєї, а то б загнала тебе в хату.

– Іди, іди собі… Таке скаже: коза… А ти… – засміялась вона. – Сатир!

– А я тебе поцілую. Ах ти, козочка!

Дівчина відштовхнула Діодора й сховалась за Калікрата.

– Ех, старість, – сказав Діодор. – Ну, ну, не бійся, я вже старий. Гуляй, дівчинко, поки молода, і ти, Калікрате, гуляй. Тільки й нашого, поки молоді.

Діодор повернувсь і пішов у двір. Услід йому покотився низький, тихий сміх дівчини.

ЖАЛІБНИЙ ПОХІД ЦАРЯ СКИТСЬКОГО

ЖАЛІБНИЙ ПОХІД ЦАРЯ СКИТСЬКОГО

Незабаром після того, як поїхали греки, скитське таборище знялось і пішло в інші місця степу на пашу. Мертвого царя скити поклали у важку різьбляну труну. Труну постановили на великого шестиколісного воза, а на возі зробили катафалка. Цей катафалк вражав розкішшю кожного, хто тільки бачив його. Він був оздоблений міддю та золотом. Чотири стовпи стояло по кутках воза, а на них з боків і вгорі понавішувано коштовні килими, ковдри та тканини, шиті золотом та цяцьками. По кутках килимів теліпалися золоті китиці, брязкальця й маненькі дзвінки. В катафалк впрягли вісім кращих коней царських, і так цар вирушив у далеку дорогу. Протягом цілого року тягатимуть скити залитого воском царя свого по великих володіннях царських.

За катафалком ішла сила всяких плакунів та плакальниць. Вони вили й примовляли одно перед одним, а сльози брудними струмками текли по їхніх скорботних обличчях. І що більш платили плакунам і плакальницям, то більші були їхні горе та жалкування по небіжчику. Дивно було, де бралась у них така сила сліз.

Нешвидкими кроками йде жалібний похід квітчастим степом. Сумно брязкають цяцьки та дзвінки за кожним товчком катафалку. Дзвону цього та брязкоту бояться змії, степові духи; дзвін та брязкіт женуть геть їх від тіла царського та сумних повірників царських. За катафалком ідуть родичі царські й несуть у руках коштовні й улюблені речі царські: Аксай несе меча царського, брат царя – берло та ріг. Інші родичі несуть вази, золоті та сріблені (між іншим, ту, що подарував цареві грек Олександер), щит, сагайдак, чаші золоті, чашу з Буйтуро-вого черепа. Розіп’ята на двох кілках шкура князя Буй-Тура, що його вбив цар, має почесне місце в сумній процесії, її несуть, високо піднявши вгору, і вона лопотить і вгинається від дужого степового вітру, вражаючи своєю надзвичайною формою. Жінка царська, що мусить лягти з царем у домовину, іде одразу за труною. Вона йде, гордо піднявши голову. Ні горя, ні суму не видко вже на обличчі її. Вона знає, що мине рік і вона знову буде з коханим чоловіком, хоч і на тім світі.