Далі йде Таргітай і веде за нузду найкращого царського коня. Він, як джура й доглядач коней царських, мусить служити та доглядати коней на тім світі.

За скитами йдуть незчисленні табуни царські, отари й гурти волів, залишаючи за собою потолочений степ.

Вони йтимуть так гарячого літа, спаленим від сонця степом, а сонце та вітер степовий, гарячий і пекучий, палитимуть і сушитимуть їхні темні лиця, викликаючи невгасиму жагу в людях і тваринах. Сотнями падатимуть воли й вівці від важкої дороги, спеки та безвіддя, вкриваючи трупом сумну царську-дорогу.

Вони йтимуть степом холодної зими, коли вітер зимовий й могутній крижаним диханням охоплює подорожніх, сипле колючим снігом, рве тканини та оздоби з труни, моторошно дзвонить брязкальцями та дзвониками катафалку.

Вони йтимуть так цілий рік, обходячи володіння царські, а назустріч їм із таборищ і підвладних цареві осель висипає народ, плаче, рве на собі волосся, одрубує пальці, ріже вуха, проколює стрілами руки на знак своєї великої туги за царем. І горе тому, хто не виявить так або інакше свої сум та тугу за мертвим владарем.

Після смерти царської Таргітаєві й на думку не спадало, що через те, що з царської ласки його настановили доглядачем коней, йому доведеться зв’язати свою долю з напханим пахучими травами й залитим воском мертвим царем. Після смерти царської він помітив, що всі скити, навіть вельможні родичі царські, стали щось дуже поштиві та люб’язні до нього. Натовп скитів, коли він ішов, завжди розступавсь і поштиво давав йому дорогу. Коли він підходив до дівчат або товаришів своїх, вони замовкали й дивились на нього так, наче бачили його вперше.

Це здивувало його. Він став додивлятись до того, що робилося навкруги, і якийсь смутний непокій обхопив його душу. Цей непокій перетворився на незрозумілий жах, почуття, досі невідоме Таргі-таєві, коли він побачив, що за ним невідступно стежать два підстаркуваті скити. Де б він не йшов, вони були завжди з ним. Коли він спитав їх, чого вони пантрують за ним, вони глянули один на одного й сказали, що так звелів брат царський, що заступив царя. Це здивувало Таргітая, але він не зрозумів ще, в чім річ. Якось Таргітай зайшов у шатро до матері, де він не був уже днів зо два. Картина, яку побачив він тут, назавжди залишилася йому в пам’яті. Шатро було повне якихсь невідомих Таргітаєві старих жінок, що мовчки, як неживі, сиділи по кутках намету, а мати його, розпатлана, лежала серед намету й билась головою об землю.

– Чого плачеш, мамо? – спитав Таргітай. – За ким так побиваєшся?