Це звичайна річ, але вона рідко коли спадає на думку тому, хто керує життям та смертю людини, а коли іноді й приходить така думка, то смерть оправдується метою вищого порядку. Тільки своєї власної смерти ми не можемо виправдати ніякими вищими міркуваннями. Коли гине наш ворог – ми радіємо. Це від того, що ми не маємо досить уяви, щоб яскраво уявити себе на його місці. Багато деспотів й владників, що сотні й тисячі людей зводили із світу, катуючи народ, боялись власної смерти, бо власне життя вважали за вище від життя мас і поводились як паскудні боягузи, коли надходили нарешті і до них хвилини неминучої смерти.

Таргітай взагалі не боявся смерти, але такої смерти, яка судилася йому, він злякавсь і ні за яку повагу скитів на цьому світі та почесне життя на тому світі з царем не хотів віддати свого дужого тіла. Щось голосно кричало в ньому й протестувало проти такої смерти. Страх перед смертю завжди страшніший за саму смерть. Не хотілось умирати Таргітаєві. Він мав на думці воювати все життя своє, діяти великі вчинки, стинати голови ворогам, грабувати ворожі оселі і, нажившись досхочу, загинути в бійці, і тоді вже обтяженому від слави піти на відпочинок на тогосвітні полювання. Такі думки спадали, мабуть, не одному з тих, кому доводилось умирати з царем, і скити це добре знали, і через те приставили до Таргітая двох доглядачів, щоб він не втік од почесної смерти.

Таргітаєві тепер дозволялось усе. Він міг танцювати день і ніч із товаришами, він міг мати за жінок найкращих дівчат скитських, але все було не миле йому, і тільки те, що смерть прийде через рік, коли ховатимуть царя, трохи втішило його, бо він був молодий, і йому здавалось, що рік життя – це досить довгий час.

Він здибався з Гориславою й оповів їй, яка судилась йому доля. Вона вже знала про це й була смутна, як ніколи. Доглядачі Таргітаєві ніколи не заважали йому робити те, що він хотів, і, коли він балакав із кимсь, вони завжди ставали далеко від нього. Заборонялося йому тільки полювання, бо з полювання втекти йому було дуже легко. Навіть те, що він поводився з Гориславою як з рівнею, пробачали йому скити.

– Таргітаю, – сказала Горислава, – тікаймо в наші міста. Мій батько прийме тебе за сина. – Лише нерозумній жінці могла спасти на думку така божевільна мрія.

Йому, сколотові, тікати кудись із степу, тікати від почесної смерти, щоб ім’я його згадували сколоти не інакше, як з огидою та прокльонами.

– Ти знов про те… Мовчи. Хіба може сколот зрадити свого царя?

Але вона зовсім інакше ставилась до цієї справи. Коли Таргітай мусить загинути – всі засоби добрі, щоб урятувати його, та й зради, на її думку, тут не було жодної. Хіба цар на тім світі не знайде якогось іншого парубка, що доглядав би його коня? Конче йому потрібний Таргітай? Адже ж щороку в бійках пропадає багато скитських парубків, серед них, може, найдеться ще кращий за Таргітая.