Вона, почувши голос сина, підвела голову й божевільними очима подивилась на нього. Потім, наче зрозумівши, хто перед нею, скочила, крикнула диким, повним невимовної туги та відчаю голосом і впала на груди Таргітаєві.

– Ти… Ти… Любий мій сину, сину мій коханий. Ти знову йдеш од мене.

– Мамо! – сказав Таргітай. – Я з тобою, я нікуди не піду.

Вона відхилилась од сина й подивилась йому у вічі. Якесь здивування промайнуло в очах її.

– Ти… Любий мій… Ти не знаєш ще? Не розумієш ще? – спитала вона й раптом, ухопивши себе за голову, закричала божевільним голосом: – Вовк! Вовк. Проклятий! Ти і з того світу простягнув руку по сина мого!

– Заспокойся, мамо! Вовка нема вже. Вовка спалено, – казав Таргітай, думаючи, що вона несповна розуму.

– Він ще не знає. Сину мій, сину! Це ж тебе цар візьме із собою в домовину, мого єдиного, любого сина!

Вона знову впала долі і голосила, і билась об землю головою.

Тільки тепер зрозумів Таргітай, чого так уважно ставились до нього родичі царські, чого так невідступно стежать за ним два старі поважні скити. Таргітай, звичайно, знав, що коли ховають царя, то з ним мусить лягти в домовину і його джура. Цей порядок був добре відомий йому, і він мав його за потрібний і неминучий, як і всі скити. Справді, як же бути цареві без джури? Хто сідлатиме й виряджатиме коня царського на тогосвітнє полювання? Але йому ніколи не спадало на думку, що цей джура буде він, Таргітай, і його, як вівцю або лошака, задавлять на царській могилі. Питання про тогосвітні полювання царя стало в іншому освітленні. Як скит і підданець царський, він, звичайно, не міг мати нічого проти смерті з царем, бо це вважалося за дуже почесне діло в скитів, але Таргітай, крім скитського виховання, мав іще здорове та молоде тіло, і тіло це тепер запротестувало проти такого простого вирішення справи. Таргітай був смілива людина, він не боявсь ворогів і навіть бажав почесної смерти в бою, але вмерти від ножа або від петлі ворожбитової, а головне, чекати й знати, що через рік його неодмінно задавлять, як худобу, і це неминуче, – з цим ніяк не хотів згодитись вірний царський підданець.

Ми всі добре знаємо, що мусимо колись умерти, але це питання якось поверхово проходить у нашій свідомості. Хтось умре, когось задавлять, когось ми самі вб’ємо або заріжемо – це все «хтось» і «когось»; що до нас, то це, звичайно, нас не стосується. Коли ми виряджаємо когось на смерть або вбиваємо, ми ніколи не думаємо, що почуває той, хто гине; а почуває він те саме, що й ми почували б, коли б були в його становищі.