– А що ж, хіба не товар? – обізвавсь Клістен, що, як перекупка на базарі, сидів на дейгмі й доглядав за невільниками.

– А то товар? Та наш поганенький невільник буде луччий за вашого кращого раба.

– Та це ж усім відомо, що у вас, у Спарті, все краще. Знаєш, що я пораджу тобі, Лізандре. Іди геть відсіля, бо ти догавкаєшся, що тебе виженуть із Пантікапеї, як вигнано вже з Лакедемону.

– Кого, мене?

– Та вже ж не мене!

– Кого, мене? – спитав ще раз Лізандр, наступаючи на Клістена.

– Тебе, тебе… – казав, одступаючи, Клістен. Ще хвилина – і зчинилася б бійка, бо там, де був Лізандр, завжди виникала сварка й бійка. Але звичку Лізандрову прискіпатись до кожного знали добре пантікапейські поліцаї. Один із них пристав до розмови я порадив Лізандрові пошукати для розваги іншого місця. Лізандр посопів трохи, але скорився волі начальства.

До невільників підійшов маленький чоловічок із кучерявим рідким волоссям. Брудний хітон, мабуть, подарований, теліпавсь на ньому, як на тичці. Щось жалке й безсоромне було в його блідому й худому обличчі. Це був один із прикажчиків Філоктета, що йому доручено вихваляти на дейгмі товар. Звали його Діомед. Він зліз на камінь, що лежав коло невільників, притулив до рота долоню й голосно закричав, намагаючись перекричати гомін натовпу.

– Громадяни! Вільні громадяни Пантікапеї! Слухайте сюди, громадяни! Подивіться на товар, що тільки-но привезено зі Скитії! Чи бачили ви коли-небудь таких рабів?.. Хіба мізерний чорний раб із Лівії може зрівнятись із цими скитськими рабами? Чи бачили ви коли кого дужчого за цього хлопця, що стоїть, як колос Родоський! Я кажу про того, що стоїть, спершись об стінку, і чухає зараз голову… Це ж Мелеагр32. Присягаюсь Гермесом, що Мелеагр силою та відвагою. Він дужчий за Мелеагра. В своїх гіперборейських лісах він ловив і душив ведмедів та кабанів руками. За страву йому були молоді їжаки, яких він ковтав, як Кронос дітей Реї. Одійди, Мелеагре… А цей, – покликав він другого невільника, – ви не дивіться, що він не дуже великим на зріст. Присягаюсь Гераклом, він дужий, як Політем… І звички має Політемові… Це андрофаг… Чи бачили ви, громадяни, коли живого андрофага? Ось він стоїть перед вами… Коли йому попадеться одна людина, він з’їсть її з тельбухами, попадеться друга, з’їсть її з кістками, з сандалями. Не погребує й вагітною жінкою. Але подивіться, громадяни, яке в нього добре обличчя. Не підходь близько, красуне, бо він чує вагітну жінку на півстадії.

– Тьху! – плюнула чепурненька жінка, що підійшла була послухати балачок Діомедових. – Добре було б, коли б цей андрофаг од-кусив твого поганого язика.