Натовп глядачів розходивсь, задоволений із того, що бачив, оповідаючи кожному знайомому стрічному про фінікійського павкле-ра й Філоктета, що одержав од нього силу грошей. Ніхто з них не згадав про те, як почуває себе дівчина, що попала в гінекей до смердючого гнилого перса, як почувають себе невільники, що мусять піти на довічну працю в темні й вогкі фінікійські рудні далекого Тарсісу.
Всі невільники були варвари, а варварові, на думку греків панті-капейців, належить єдина доля – неволя.
НА БАЗАРІ МЕОТІЙСЬКОГО МОРЯ
НА БАЗАРІ МЕОТІЙСЬКОГО МОРЯ
Промайнуло літо. Греки знову в факторії на березі Меотійського моря. Вже давно минула та пора, коли море цвіло й було коло берегів зелене й смердюче, коли й берег протягом кількох сажнів ставав яскраво зелений од водоросту, що викинуло море. Водо-ріст уже потемнішав, порудів і висох. Багато його море, бурхливої години наступаючи на береги, знову потягнуло за собою, і берег знову блищить білим піском під ясним, але не пекучим уже промінням сонця. Коло берега стоять п’ять кораблів і кілька рівнодон-них човнів, що привели із собою кораблі з Пантікапеї. Кораблі прийшли за скитським збіжжям: човни призначені для плавання степовою, досить великою річкою, що була в стадіях трьохста від факторії.
На березі рух, галас і метушня. Прийшла скитська валка із збіжжям. Дужі погоничі з мечами, списами, луками та стрілами здивовано дивляться на море, що йде кудись у далечінь, до самого неба, на грецькі кораблі, що гойдаються на неспокійних хвилях, на грецьку залогу факторії, що таборились коло самого моря й порозвішувала на встромлених у землю списах свої блискучі мідяні шоломи; на жвавих голоногих грецьких прикажчиків; на дерев’яну з обсмоленим дахом будівлю, що здається їм за найкращий витвір архітектурного мистецтва.
Клістен сидить із дельтосом33 ліворуч коло будівлі і відзначає на ній мірки збіжжя. Він знає майже всіх ватагів валок. Знає, скільки в кожного з них жінок і дітей, знає, скільки коней ходить у табуні в одного ватага; знає, що минулого року захорувала жінка в другого, бо до неї всередину залізла жаба, що ссе під серцем, і жінку нудить і щодня бере на кольки; знає, що в третього якась, мабуть, лиха людина наслала хворобу на овець, і вони казна від чого крутяться, поки повиздихають; знає, що четвертий узяв собі молоду жінку, а стара жінка лається, так що чоловікові часто доводиться братись за батіг – повчити стару, щоб не сичала, а молоду, щоб слухалась старої. Все знає хитрий грек і користується з темноти дурного варвара.
– Так ти кажеш, – каже він сивому скитові, що, спершись на спис, стоїть коло нього, – що жінка твоя все хворіє. Я знаю, яка хвороба в твоєї жінки. Моя жінка сама була недужа й так само хорувала щось п’ять років, – бреше він, – поки один чоловічок порадив мені ліків. Не задарма дістались вони мені. Потрусив таки я гаманця. Я трохи захопив ліків і сюди із собою. Добрі ліки… Але ти багато хочеш за свою пшеницю… Правда, пшеничка нічого собі… але ж вона трохи зониста. От, бачиш, – бере він пригоршню пшениці, розтирає її на долоні, – всередині вона чорна. Це ж зона, друже, зона.