Скит не помічає того, що Клістен безсоромно замінив гарну пшеницю скита на іншу, що попсована від зонового грибка. Він думає про те, що ось зараз оповідав йому грек; він думає про чудодійні ліки, що привіз грек із-за моря. Він згадує, що багато вже стративсь на ворожбитів, що тільки брали хабара за ворожіння, а жінка й досі хвора; згадує, що, коли він повернеться додому, жінка знову не даватиме йому спокою своїми криками та виттям, коли в неї почне підпирати під груди.

Він добре й не розуміє, що воно за штука, ця зона; він навіть не їсть хліба з цієї пшениці й дивує, що за таку кінську їжу дурні греки дають багато чудового краму та вина, що звеселяє серце й запалює кров людині.

– Слухай, елліне! – каже він грекові. – Дай мені ліків, що привіз ти з-за моря. Не дає спокою мені жінка. А зерна візьми, за яку хочеш ціну, тільки дай мені на додачу великий глек того вина, що давав минулого року.

Клістен торгується, дає скитові своїх чудодійних ліків, і пшениця скита потрапляє в комору греків.

Скити вивантажують збіжжя з возів, насипають його в дерев’яні міри – медімни й тягають їх у будівлю. Коли такий медімн скита висипають на купу збіжжя, що лежить на уторованій долівці, з купи підіймається хмара куряви. Скити чхають, кашляють і плюються. Голоногий грек порядкує скитами, командує й кричить:

– Один медімн, два медімни, три… Десять медімнів… Давай сюди, молодці! Вище, вище! – Молодці сопуть, перекидаючи великого медімна, біжать за новими медімнами, а назустріч їм суне нова лава хліба.

Все робиться так швидко й ловко, що скити навіть не помічають того, що греки давно обдурили їх, показавши на півтори медімни менше. Обдурити варвара – це особливий спорт для прикажчиків.

А Клістен сидить коло дверей будівлі й відзначує на своєму дельтосі.

Тоді до прикажчиків і Клістена підходить Олександер. Він мовчки дивиться й усе бачить. Але Олександер не любить, коли прикажчики занадто вже обдурюють скитів.

– Гей ти, шахраю, – каже він по-грецькому прикажчикові, – не дуже!

– Та я ж нічого… Так, трошки!

– Добре трошки, півтори медімни! – каже Олександер і йде далі.

– Для його ж стараєшся, а він ще й лається! – мурмоче прикажчик.

Прикажчики часто скаржились Філоктетові на Олександра за те, що він трохи вкорочує їм руки, і хазяїн іноді пробував натякати на це свому управителеві, але Олександер, коли чув щось подібне, робив таке грізне лице й так рішуче відповідав Філоктетові й просив звільнити його, що хазяїн не радий уже був, що й зачепив його, бо він цінив Олександра як знавця свого діла й чесного управителя.