Над вечір по роботі Калікрат і Ксенофонт одійшли далі від факторії й полягали на пісок коло моря. Сонце майже зайшло. Троє рибалок із факторії відпливли човном від берега й завозили волокушу. Хлопцям видко було, як двоє з них гребли веслами, а третій кидав волокушу в море. Сонце косим промінням падало на море, і здавалось, що воно рожеве та тихе, а на рожевому тлі чорнів човен із рибалками. Пролетіли дві чайки; одна кигикнула, наче спитавши, що в другої, а друга відповіла, і чайки полетіли далі, порожевівши, як і море, в проміннях низького сонця. Із скитського табору потягнуло запахом диму й страви.

– Агов, чо-о-вен! На човні, аго-о-в! – гукав хтось із берега.

– Чого? – долетіла ледве чутна відповідь із човна.

– Годі заво-о-зити… Повертай до бе-е-ре-га!

Пісок на березі був сухий і теплий; приємно було лежати на спині й думати, що нарешті таки скінчивсь день, можна відпочити й побалакати.

За перші часи свого перебування в рідному місті Калікрат, захопившись коханням з Аспазією, повний од зустрічи, балачок із товаришами на стадіоні, забув був про Таргітая, про ту страшну долю, що судилася його побратимові. Але тут, у факторії, коли круг нього знову з’явилися скити, думка про побратима зароїлася йому в голові з новою силою. Він згадав, що пив із Таргітаєм з однієї чаші, і до чого зобов’язує цей звичай. Звичай був варварський, але Калікрат знав, як щиро ставились до побратимства скити. Може, Таргітай думає, що він забув його, побратима. Добрий з нього побратим вийшов! Калікратові стало соромно за себе, за своє, як він думав, щасливе життя, за те щастя, що він найшов у любові Аспазії. Він згадав слова Діодорові про обіцянки, що дає часто молодь і майже ніколи не здійснює їх у житті.

А він ще гордо сказав Діодорові, що він не такий! Сором! Згадалося йому оповідання Діодорове, що він чув його від скитів, про одного скита, що дав собі виколоти око, щоб урятувати й визволити з неволі побратима. А чи він віддав би око за побратима? Калікрат почервонів од цієї думки: ні, він не віддав би ока за Таргітая! Це було щось дуже варварське, щось вище за розуміння культурного елліна. Меча, що пообіцяв він подарувати Таргітаєві, захопив він у факторію, але Калікрат у цьому подарунку не бачив тепер жодної рації. І справді, нащо на тім світі Таргітаєві меч? Але Діодор сказав, що Таргітаєві буде приємно одержати такий подарунок і перед смертю довідатись, що побратим пам’ятає про нього.

«Може, це й правда», – думав Калікрат, але Таргітая проте задавлять або заріжуть на могилі царській, а він, побратим його, сидить у садочку й кохається з Аспазією.