Ксенофонт, який не бачив ще Рудого, щоразу, коли той приходив до них, дивувавсь на міцну постать скита. Він здававсь йому столітнім дубом, що стоїть, глибоко пустивши коріння в землю над балкою, і шурхотить рудим пожовклим осіннім листям. Мова його була спокійна та поважна, а голос його, навіть тоді, коли він говорив тихо й спокійно, гуркотів, як грім із далекої хмари. Між іншим, Рудий оповідав грекам про пригоду, що скоїлась із його ватагою, коли він, провівши греків до факторії, вертав додому, до таборища. Проходячи повз одної могили, Дудак, що їхав попереду ватага, помітив на ній списа, що був устромлений у землю, а на списі пучок тирси. Тирса теліпалася на списі від вітру й цим звернула на себе увагу скитів. Коло списа на землі лежали шкура рудої лисиці, два вовчі зуби – один великий, а другий маненький, і пучок сарматських стріл, обмазаних кров’ю.

Рудий, побачивши це, усміхнувсь і сказав Дудакові:

– Ну, що скажеш на це, юначе?

Дудак теж вишкірив свої білі зуби й відповів:

– Лякають!

Скити зрозуміли це повідомлення так: «Руда лисице! Сколоти вбили Вовка й вовченя. Всі ви загинете від сарматських стріл!»

Скити розібрали сліди, що були коло могили. Видко було, що тут був тільки один сармат, що поклав ці речі, слід його прямував на схід сонця. Рудий виставив вартового на могилі, а сам сів із своїми хлопцями коло могили. Почалася степова військова нарада.

– Скажи ти, Деркаче, ти молодший за всіх, що маємо робити?

Деркач сидів на своїх п’ятах і дививсь у рот Рудого. Коли той звернувсь до нього, він шморгонув носом і сказав:

– Треба кинути воли й вози, бо вони заважають нам, і йти навпростець. Що буде, то й буде.

– А що скажеш ти? – звернувсь Рудий до кремезного скита, що, як собака, стежив за кожним рухом і словом свого ватага.

– Треба покинути воли й вози й іти на захід, а потім уже звернути на північ, бо вони стережуть нас коло Кам’яного броду.

– Чого ти думаєш, що вони стережуть нас коло Кам’яного броду?

– Кам’яний брід – кращий брід для волів і возів.

– Так.

Рудий по черзі спитав кожного із своїх вояків, і всі вони казали майже одно: треба покинути воли та вози й на конях тільки йти в кочовища.

– Що скажеш ти, Дудаче? – звернувсь нарешті ватаг до своєї правої руки – Дудака.

– Я думаю, що треба йти навпростець із волами й возами, тією дорогою, якою ми йшли до моря.

– Чого так?

– Того, що сарматів нема в степу. Вони самі сподіваються погоні з таборищ, бо я попередив таборища про їхню ватагу.