Степ навкруги вже пожовк і посох. Вітер гнав колюче перекотиполе. Перекотиполе, як зайці, скакало сухим бадиллям, наче за ними гналися хорти. Іноді таке перекотиполе, підскочивши й ударившись об берег, падало в річку, і тут, наче заспокоївшись від холодної води, тихенько пливло повз човни.

Шпаки збирались великими зграями і, наче хмарки, затемнюючи сонце, літали понад степом, то зникаючи, то знову з’являючись в осінньому небі. Вода в річці була прозора й чиста. Табуни качок, гусей, лебедів із дорослою вже дітворою плавали заводями. Коли човни підпливали близько до них, птахи із криком і галасом здіймались у повітря. Пливти річкою було нудно й одноманітно, як і сіро-жовтий степ навкруги. Іноді Ксенофонт і Калікрат вилазили з човнів на берег, сідали на скитських коней і мчали із скитською молоддю уздовж річки. Проти ночі греки виходили на берег, розпалювали багаття й варили вечерю. Огні багаття одбивались у темній воді річки, і здавалося, що річка таємнича, сумна, а сухий очерет шумів журним шурхотом. З неба на землю падали крики журавлиних зграй, що летіли на південь, і крики ці теж здавалися сумні та таємничі.

Вовки щоночі збиралися круг табору й вили, а очі їхні зеленіли вогниками, то недвижимо, то наче літаючи в повітрі, стежили за кожним рухом подорожніх. Коні скитські хропли, трусилися від жаху й збивались головами всередину докупи. Коли вовчий концерт занадто вже обридав скитам, хто-небудь із скитських молодців хапав головешку з багаття й, розмахуючи нею, кидавсь у гущу зграї. Зграя з вереском розбігалась, а через хвилину починалося знову виття, спочатку віддалік, а потім щораз ближче, і табор знову обхоплювало кільце зелених вовчих очей. А небо високе, темне й зоряне, як ніколи. Віз спустив долі своє війя, а Чумацький Шлях горів, наче хто на небі розсипав молочно-золоте просо.

Таборища скитські подибували рідко.

Скити своїм диким войовничим виглядом мало чим відрізнялись од своїх сусідів, степових вовків, і греки часто дякували Зеве-сові за те, що Рудий із своєю ватагою згодився йти з ними. Нарешті човни припливли до того місця, де їх треба було волочити суходолом до великої річки, що впадала в Бористен. Це була нелегка робота, і греки, і скити, що допомагали їм, добре таки попотіли, поки перетягли човни з однієї річки в другу. Другою річкою пливти було добре, бо тепер човни йшли не проти течії, а за нею. Пропливши з тиждень цією річкою, човни прийшли до того селища, де Рудий сподівавсь здибати царя. Рудий не помиливсь. Царський катафалк стояв у селищі, а круг нього ревли та плакали підданці скитські, ті самі, з яких цар зібрав данину – збіжжя.