В СЕЛИЩІ СКИТІВ-ХЛІБОРОБІВ

В СЕЛИЩІ СКИТІВ-ХЛІБОРОБІВ

Олександер марно турбувавсь, що новий цар не дозволить будувати нові факторії. Цар був не такий дурний, щоб не бачити, що дружба з греками дуже корисна для нього. Він ласкаво прийняв Олександра, ствердив усі права, що з них користувалися греки за небіжчика царя, і дозволив будувати нові факторії. Нового царя звали Ідантірс, він був рідний брат небіжчика. Олександер умовився з царем, що за вино, яке привезли греки, йому зручніш одержати плату збіжжям, хутрами та медом, а не рабами. Цар згодивсь і на це, бо йому було однаково, чи дати за вино збіжжя чи рабів: хліба скити не вживали, а рабів можна було, наскочивши на сусідні народи, добути, скільки знадобиться.

Поки Олександер улаштовував справи контори, Калікрат і Ксенофонт, одягнувшись у скитське вбрання, вештались селищем, придивлялись до життя скитів і оглядали місцевість. Скити-хлібороби жили бідно, в маненьких землянках, без вікон. Замість дверей у такій землянці зробили дірку й завісили її шкурою. В цю дірку доводилось лазити майже рачки. Заліза вони майже не вживали, і знаряддя їхнє було, здебільша, дерев’яне та кам’яне. Хлопці, між іншим, придивились до сохи, якою скити обробляли землю. Це була крива, загострена й обсмалена на вогні товста паля, до якої прироблено голоблю. Дивно було, як цим знаряддям можна підняти цілину скитських степів.

На майдані коло катафалку царського хлопці побачили Таргітая. Минуло місяців чотири, як Калікрат бачив Таргітая, але йому здалось, що він не бачив його років із п’ять, так змінився Таргітай. Скит заріс бородою, змарнів і ходив понурий та сумний.

Калікратові він зрадів і подякував за меча, що подарував йому грек, але видко було, що він вважав себе вже не за живу людину.

Щось безнадійне й журне було в очах Таргітаєвих. Коло нього, як і раніш, товклись два скити й стежили за кожним кроком Таргітая. Як і раніш, скити, особливо хлібороби, поштиво розступались перед ним, коли він проходив через натовп, що завжди оточував царський катафалк. Перший, хто бачив його, кричав своїм сусідам: дайте дорогу, ось іде джура царський! А джурі царському давно вже обридла ця шана, і він радий був би йти за сохою, як найбідніший скит-хлі-бороб, тільки б бути вільним і вмерти, як належало вмерти сміливому воякові не під ножем ворожбитовим, а в завзятій бійці з ворогом. Хлопці розуміли настрій Таргітая, і думка визволити його від тяжкої смерті запалала в них з новою силою. Треба поговорити з Таргітаєм та спитати його, чи схоче він утекти з селища. Але як поговорити із скитом, коли ні Калікрат, ні Ксенофонт не знали скитської мови? Виявилось, що для здійснення їхніх планів їм потрібна людина, що добре знала б скитську мову. Всі прикажчики грецькі говорили по-скитському, знав скитську мову й Олександер, але звернутись по допомогу в такому ділі до них або до Олександра неможливо. Прикажчики були люди, на яких ніяк не можна покластись, а сказати Олександрові про це значить пошкодити справі з самого початку, бо він задав би хлопцям такого хлосту, що вони б не знали, кого вже рятувати: себе чи Таргітая.