– Я таки скучивсь за тобою, Харсуне!

Харсун підозріло подививсь на грека: чи не прийшов грек чого позичати в нього. Харсун цього не любив. Але він згадав, що елліни люди багаті, і заспокоївся.

– Яке ж діло, елліне?

– Та ось яке. Приходь завтра до мене. Вип’ємо трохи й побалакаємо.

У Харсуна загорілись очі.

– А Олександер? Я не люблю, коли він вдома.

– Олександра не буде. Він завтра їде в сусіднє селище подивитися на зібране там збіжжя.

– Це добре, – сказав Харсун, – прийду!

Ворожбит ніколи не відмовлявсь од випивки.

– Ну, прощай, мені тепер ніколи: треба варити вечерю. А гарний у тебе хлопець, Харсуне! – сказав грек, дивлячись на сопливого Харсунового сина. – Ввесь у батька.

– Це мій первак, – гордовито відповів Харсун.

Табір грецький був коло річки, досить далеко від селища. Греки навмисне стали табором далі від селища, бо на власнім досвіді знали, що їм не буде спокою від скитської дітвори, що цілісінький день товклась би коло табору, вимагаючи в греків то родзинок, то горіхів, то коринки. Олександер не думав довго пробути в селищі. Діло зроблено, вино вивантажено на берег, і на завтра призначено вантажити збіжжя на човни. Човни рядком стояли коло берега, а коло човнів стояв грецький вартовий у блискучому мідяному шоломі.

Між табором греків і селищем був табір невільників, що призначені були рити царську могилу, а поза селищем стояла незграбна жертовна кучугура з хмизу та іржавим мечем бога війни.

Другого дня до грецького табору завітали Таргітай із своїми доглядачами й ворожбит Харсун. Діодор і хлопці як могли частували своїх гостей. Повний міх вина лежав на камені коло багаття, і Діодор щохвилини розливав вино у чаші. Таргітай майже не пив нічого, його трудно було розважити, як не намагалися хлопці та кухар, він тільки ласкаво поглядав на греків, а скити допалися до вина й незабаром напились так, що тільки гикали та похитували головами.

Калікрат із жахом чекав, що вони почнуть співати, але на цей раз обійшлося без співів.

Діодор ближче підсів до Таргітая і, бачивши, що Харсун голосно патякає з скитами, хоч вони зовсім не слухали його, сказав йому пошепки:

– Скажи, Таргітаю, що зробив би ти, коли б твоєму побратимові загрожувала неминуча смерть?

– Нащо питаєш мене про це? Хіба я жива людина? О, коли б я був вільний. Я не дав би загинути побратимові!

– А хіба ти не хотів би бути вільний, – ще тихше спитав Діодор, поглядаючи на Харсуна, що ліз цілуватись до Ксенофонта.

Таргітай випроставсь, обличчя його стало горде й сміливе. Але це було на хвилину тільки. Через хвилину він знову зажуривсь і понуро схилив голову.