— Ваше красномовство підказує мені, що Джуліан урешті-решт таки переконала вас, що закохана.

— Вона не розуміє, що відчуває…

— Тепер не вісімнадцяте століття…

— Ходімо. — Арнольд підвівся й махнув головою Рейчел, яка теж встала з крісла. — Ми сказали все, що хотіли. Вам залишається лише… змиритися… зрозумійте, є лише один вихід, який ви мусите… прийняти…

Я відчинив двері вітальні. І сказав:

— Арнольде, прошу, не гнівайтеся так на мене. Я не вчинив нічого поганого.

— Ні, вчинили, — заперечила Рейчел. — Ви розповіли їй про свої почуття.

— Гаразд. Я не мав цього робити. Але кохати когось не грішно, це гарно, і нам удасться зробити все… добре… Я не набридатиму їй… якщо хочете, не бачитимусь із нею тиждень… дозволю їй усе обміркувати…

— Це не спрацює, — уже м’якше сказав Арнольд. — Будь-які напівзаходи лише погіршать усе. Ви мусите зрозуміти це, Бредлі. Господи, вам ця плутанина потрібна не більше, ніж нам. Ви мусите поїхати геть. Якщо ви побачитеся з нею, лише перетворите все на драму. Найкраще припинити це все раз і назавжди просто зараз. Зрозумійте-но це. Вибачте.

Арнольд вийшов із вітальні й відчинив вхідні двері.

Рейчел пройшла повз мене, відсахнувшись і скрививши від огиди вуста. Майже нечутно вона сказала:

— Хочу, щоб ви знали, Бредлі, у цьому питанні ми з Арнольдом абсолютно заодно.

— Пробачте мені, Рейчел.

Вона вийшла з квартири, повернувшись до мене спиною.

Арнольд обернувся та сказав:

— Зараз немає потреби діяти так, як я просив у листі. Можна мені забрати його?

— Я його знищив.

На мить він завмер.

— Гаразд. Мені шкода, що я накричав на вас. Пообіцяйте мені, будь ласка, що, поки я не дозволю, не намагатиметеся побачитися з Джуліан.

— Ні.