— Гаразд. Я не дозволю нашкодити моїй доньці. Будьте певні. Так і знайте.

Він вийшов, м’яко зачинивши за собою двері. Я захлинався емоціями. Побіг до телефона й набрав номер їхнього ілінґського помешкання. Спочатку в слухавці було тихо, а потім пролунало пронизливе дзижчання, повідомляючи, що «номер відключено». Я спробував іще кілька разів, але результат був незмінний. Я почувався так, наче мені відрубали ноги нижче від колін. Розлючено стиснув голову й намагався зібратися та подумати. Мені було аж так потрібно побачити Джуліан, що все навколо вирувало й темнішало в очах. Я втратив зір і був до смерті покусаний бджолами. Я задихався. Вибіг у двір і пішов світ за очі спочатку по Шарлотта-стрит, потім по Віндмілл-стрит, а потім по Тоттенгем-Корт-роуд. За якийсь час я зрозумів, що лусну, якщо не втну чогось шаленого й переконливого. Я зупинив таксі й наказав водієві їхати до Ілінґу.

* * *

Я стояв на розі вулиці під буком. Поклав долоню на його щільний стовбур, і він видався абсурдним, вдоволеним своєю байдужою справжністю. Був вечір, сутінковий час, вечір того самого довгого, фантастичного, сповненого подіями дня.

Вечір був хмарний, похмуре густе світло набуло багряного відтінку, спекотне повітря нерухомо застигло. Я відчував запах пилюки, наче досить нудні вулиці навколо мене розчинилися в безкінечних порохнистих дюнах. Я подумав про сьогоднішній ранок і про те, як нам здавалося, наче ми володіємо всім часом на світі. А зараз час наче зник. Ще я подумав, що, якби одразу здогадався взяти таксі, приїхав би сюди раніше за Арнольда та Рейчел. Що там відбувається? Я перейшов вулицю й повільно подався іншим її боком.

Унизу, в будинку Баффінів, світилося, світло лилося крізь завіси на вікні їдальні й крізь овальне вітражне скло вхідних дверей. Нагорі теж світилося одне вікно із запнутими завісами — Арнольдів кабінет. Кімната Джуліан була із затильного боку, поряд із кімнатою, де я бачив, як лежала Рейчел, натягнувши простирадло на обличчя, і де, прости Господи, я теж лежав, не знімаючи сорочки. Одного дня я розповім усе це Джуліан. Одного дня вона буде єдиним суддею, який зрозуміє та пробачить. Я не боявся її. І навіть у ці миті, коли я тривожно замислився, чи побачу колись її знову, я жив разом із нею в якомусь ангельському світі, де не існувало часу, у світі спокійного спілкування й цілковитого порозуміння.

Зараз я стояв на хіднику навпроти, роздивлявся будинок і міркував, що робити. Розмірковував над можливістю потинятися довкола до третьої ранку, а потім проникнути в садок і, скориставшись однією з Арнольдових драбин, залізти до Джуліан у вікно. Але я не хотів перетворитися для неї на нічне жахіття, на нічного зловмисника, таємничого чоловіка. Велич цього ранку була в його яскравій відкритості. Цього ранку я почувався, як мешканець печери, що вийшов на сонечко. Вона була істиною мого життя. Я не буду в її житті ані нічним грабіжником, ані кишеньковим злодієм. Крім того, було так багато невідомого. Про що вона зараз думає?